Розслідування воєнних злочинів: Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом

Примітка редактора: Наприкінці цього розділу ви можете прочитати інтерв’ю Олівера Холмі з конголезькою журналісткою-розслідувачкою Рут Омар, яка в своїх матеріалах, зокрема в цьому документальному фільмі для BBC, детально дослідила епідемію сексуального насильства в роки жорстоких заворушень і громадянської війни в Демократичній Республіці Конго.

Сексуальне насильство на війні було завжди. Від давніх греків, римлян і персів — до громадянської війни в Іспанії та Другої світової війни; від громадянської війни в Гватемалі до наступу ІДІЛ в Іраку та в Сирії, а нещодавно й російського вторгнення в Україну — навряд чи існує конфлікт, де б воно не відбувалося.

Іноді це поодинокий випадок, що трапляється в загальному хаосі війни. Але впродовж останніх років ми все частіше бачимо, що його використовують як зброю у війні — коли командири заохочують або наказують військам ґвалтувати чи викрадати жінок і дівчат із релігійних, етнічних чи політичних міркувань. Сексуальне насильство спрямоване не лише проти жінок і дівчат, його також застосовують проти чоловіків і хлопців — але про це рідко повідомляють, оскільки такий вид насильства — ще більш табуйований.

Сексуальне насильство завжди супроводжувало збройні конфлікти. Про нього писали в класичній літературі, його зображували у відомих творах мистецтва, наприклад, у картині Пітера Пауля Рубенса «Зґвалтування сабінянок». Проте до недавнього часу про нього майже не писали в засобах масової інформації, за нього рідко притягали до відповідальності. Зґвалтування є найбільш непомітним із воєнних злочинів — відповідальність за нього радше є винятком, ніж правилом.

Визначення сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК)

Термін «сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом» за визначенням Організації Об’єднаних Націй означає зґвалтування, сексуальне рабство, примушення до проституції, насильницьку вагітність, насильницькі аборти, насильницьку стерилізацію, насильницькі шлюби та будь-які інші порівняно тяжкі форми сексуального насильства порівнянної тяжкості, вчинених проти жінок, чоловіків, дівчат або хлопців, які прямо чи опосередковано пов’язані з конфліктом.

Кожна третя жінка у світі протягом життя зазнає фізичного або сексуального насильства – і цей показник значно зростає в умовах збройного конфлікту, коли норми суспільної моралі можуть швидко знецінюватися. За даними звіту ООН «Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, проти жінок і дівчат у Південному Судані», жінки та дівчата у Південному Судані стають жертвами сексуального насильства навіть у таборах для переміщених осіб. А ще 73% жінок і дівчат у цій країні зазнають сексуального насильства з боку свого інтимного партнера, згідно з даними аналітичного документу уряду Великобританії Стратегія ініціативи із запобігання сексуальному насильству під час конфлікту.

В останньому щорічному звіті Спеціального представника Генерального секретаря ООН з питань СНПК згадано щонайменше 18 країн.

«На тлі тривалих політичних і безпекових криз, посилених тенденціями мілітаризації та поширення зброї, сексуальне насильство продовжували використовувати як тактику ведення війни, катувань і тероризму, — ідеться в звіті ООН. — Цивільне населення непропорційно страждало там, де замість політичних процесів починалися військові інтервенції».

Однак цей звіт ООН був опублікований до російського вторгнення в Україну 2022 року, тож, імовірно, зараз СНПК стало ще поширенішим явищем.

Журналістам важливо знати, що СНПК заборонено міжнародним правом. Зґвалтування та сексуальне насильство — серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, й тому можуть кваліфікуватися як воєнні злочини, а з 1990-х років було визнано, що сексуальне насильство може бути елементом злочинів проти людяності та засобом вчинення геноциду. Резолюція ООН 1325 «Жінки, мир, безпека», прийнята 2000 року, звертається до всіх держав-членів із закликом ужити заходів для припинення СНПК, а також збільшити участь жінок у миротворчій діяльності та врегулюванні конфліктів, оскільки ці дві сфери пов’язані між собою.

Уперше за СНПК було успішно притягнуто до відповідальності як за складову злочину геноциду 1998 року Міжнародним кримінальним трибуналом по Руанді у справі мера міста Таба Жан-Поля Акайєсу. У тому процесі суд установив, що сексуальне насильство, вчинене за наказом Акайєсу, «було невід’ємною частиною процесу знищення, спеціально спрямованого проти жінок тутсі, і відіграло значну роль у їхньому знищенні та знищенні групи тутсі загалом». Однак, як можуть розповісти боснійські жертви сексуального насильства, заборона СНПК — і навіть широке його висвітлення — не втілюється в запобігання або притягнення винних до відповідальності.

Боснійська суддя Нусрета Сівац була однією з 37 жінок, які зазнали нічних зґвалтувань із боку боснійських сербів у концтаборі Омарска 1992 року. Фото: Рон Хавів, VII

Відтоді ситуація справді погіршилася. За останнє десятиліття сексуальне насильство масово застосовували проти єзидів, рохінджа, жінок і дівчат у Нігерії та в ефіопському регіоні Тиграй. Хоча останнім часом було кілька успішних справ у національних судах — ми бачили інноваційне використання універсальної юрисдикції німецькими судами для переслідування іракського насильства над єзидами й позов Гамбії проти М’янми в Міжнародному суді ООН. Але судові переслідування досі трапляються рідко, а через це буяє безкарність.

Чому так відбувається?

СНПК жорстоке, умисне, його вчиняють із метою покарати та (або) принизити окремих осіб та цілі громади. Зазвичай його вчиняють проти цивільних осіб, які стають об’єктами нападів через їхню уявну або фактичну приналежність до етнічних, релігійних меншин або політичних груп. Це може супроводжуватися кампанією з їхньої дегуманізації за допомогою пропаганди. Наприклад, у Руанді СНПК супроводжувалося описами етнічної меншини тутсі як «тарганів», у Росії пропаганда називає українців «нацистами».

Це дуже ефективний спосіб зачистити територію від ворога — і до того ж, дешевий. Як сказав мені один ополченець, сексуальне насильство було «дешевше, ніж набій від калаша». СНПК також використовують як інструмент залякування й покарання членів сімей політичних опонентів і жінок-правозахисниць.

Іноді його використовують як засіб помсти за розправу над власним народом або від розчарування, якщо не вдалося досягти військових цілей. Зґвалтування часто бувають груповими. Я зустрічала жертв віком від 4 місяців до 83 років.

Як визнав Міжнародний трибунал по Руанді у справі Акайєсу, зґвалтування може бути частиною стратегії геноциду — щоб знищити групу населення, залишивши жінок безплідними, або змінити етнічний баланс у регіоні, запліднивши їх.

Тисячі дітей народилися в результаті зґвалтувань, пов’язаних із конфліктом, інколи матері відмовляються від них, щоб діти не нагадували про найгірший день у житті. Окрім емоційної травми, потерпілі можуть бути інфіковані хворобами, що передаються статевим шляхом, зокрема ВІЛ. Деякі зґвалтовані настільки фізично травмовані, що в них починається нетримання сечі.

Крім того, траплялося, що жінок, постраждалих від СНПК, виганяють їхні чоловіки, сім’ї та громади, залишаючи без засобів до існування. Як ми вже говорили, зазвичай весь тягар лягає на постраждалих, а притягають до відповідальності лише небагатьох злочинців.

Висвітлення СНПК — крок до справедливості

У минулому, можливо, через те, що більшість воєнних кореспондентів були чоловіками, цю тему мало висвітлювали. Ніхто не ставив потрібних запитань. Навіть тоді, коли доказів було достатньо, як, наприклад, після Другої світової війни, прокурори по воєнних злочинах розглядали зґвалтування як побічну проблему, менш важливу, ніж катування або масові вбивства.

Часто жертви неохоче розповідають про свій досвід через стигму.  Зґвалтування — це єдиний злочин, коли потерпілим часто здається, що це вони вчинили щось погане. Іноді навіть сьогодні трапляється таке, як, наприклад, із дівчатами, захопленими «Боко Харам» у Нігерії: тих, хто розповідає про насильство, можуть бойкотувати інші члени громади.

Упродовж останніх 10 років ми спостерігаємо дедалі більшу увагу ЗМІ до цієї проблеми, а також зростання кількості жінок, які розповідають про неї. Багато єзидів розповіли про те, як бойовики ІДІЛ примушували їх до сексуального рабства. Численні жінки рохінджа розповідали про групове зґвалтування бірманськими солдатами в їхніх селах. Згодом деякі з цих жертв розсердилися через те, що ці розповіді ні до чого не призвели. Їм здалося, що журналісти їх використали.

Завдяки невтомній роботі журналістів, громадських організацій та самих постраждалих СНПК вже не сприймається як неминучий побічний наслідок війни. Але воно є. Лише висвітлюючи цю проблему та інформуючи людей про її жах і масштаби, ми можемо змінити ситуацію.

Поради та інструменти

Висвітлювати сексуальне насильство може бути дуже складно. Журналісти просять уцілілих розповісти про найболючіші та найінтимніші випробування, які тільки можна пережити. Водночас через місцеві суспільні норми постраждалі можуть думати, що їх соромитимуть або відлучать від церкви, якщо вони розкажуть про свій досвід. Дехто може бути невмотивований до розповіді через низьку ймовірність притягнення винних до відповідальності. В Україні, наприклад, тисячі жінок телефонували на гарячу лінію з питань СНПК, але лише близько 160 подали офіційні заяви.

Само собою зрозуміло, що точно не варто робити, як у тому апокрифічному прикладі з запитанням «Хтось із згвалтованих розмовляє англійською?» Його начебто поставив британський репортер бельгійським монахиням та іншим європейкам, які пережили облогу в Стенлівіллі на сході Конго в листопаді 1964 року, коли вони висадилися з американського військового літака. Однак навесні 2023 року в нещодавно звільненому селі під Києвом, де повідомляли про зґвалтування, я почула, як тележурналісти запитували: «А тут хтось знає, де знайти постраждалих?»

Іноді воєнний журналіст опиняється там, куди люди втікають від жахів, і декому з них хочеться виговоритися, вони навіть можуть знайти в цьому певне полегшення. Але пам’ятайте, що ці люди можуть бути психологічно та емоційно вразливими, і якщо змусити їх знову пережити той досвід, це може ретравматизувати їх — або зашкодити показанням свідків на майбутніх судових процесах. Нікого не треба переконувати розповідати про свій досвід, якщо людина цього не бажає. Також немає потреби публікувати імена, — хоча деякі постраждалі іноді хочуть, щоб про них знали, вони почуваються впевнено, заявляють про злочин і дають свідчення в суді. Головне — це інформована згода.

Є цілий окремий розділ цього посібника, про те, як саме журналістам варто проводити такі інтерв’ю, але я багато розмовляла з постраждалими від СНПК, і вони казали мені, що хочуть розповідати свої історії так, як вони хочуть і де вони хочуть. Також їм дуже важливо, хто ще перебуває в кімнаті в цей момент. «Ми не могли контролювати того, що з нами сталося, але принаймні дозвольте нам із гідністю контролювати те, як ми про це розповідаємо», — сказала мені одна жінка, яка зазнала насильства.

Розпитуйте їх про їхнє життя та мрії, а не лише про насильство. «Ми не хочемо, щоб нас зводили до нашої травми», — сказала молода єзидка.

Хорошою відправною точкою для журналістів, які досліджують цю тему, є Кодекс Мурад, імені відважної єзидської правозахисниці і вцілілої — Надії Мурад. Він спеціально написаний для проведення інтерв’ю з тими, хто пережив СНПК. Дарт-центр також має корисні рекомендації та ресурси українською.

Розповідати історії з чутливістю й повагою цілком можливо: наприклад, цей фоторепортаж CNN про біженок-рохінджа, які готуються в бангладеському таборі народити дітей, зачатих у зґвалтуванні, є яскравим прикладом того, як можна передати трагедію, біль і міць, не показуючи облич.

Бережіть себе теж. Такі історії важко слухати й розповідати. І зважайте, як такі репортажі впливають на вашого місцевого напарника, фіксера чи перекладача, яким може бути ще важче, якщо вони чують про звірства у власній країні.

Джерела

Якщо це можливо, краще звернутися до надійних організацій, які працюють із постраждалими та можуть запитати своїх клієнтів, чи хочуть вони поговорити. Це можуть бути медики, наприклад, як у чудовій лікарні Панзі на сході ДРК, організації психологічної допомоги, наприклад, Medica Zenica в Боснії, або групи правової підтримки — такі як Trial International.

Часто перші повідомлення про звірства на міжнародному рівні з’являються від великих правозахисних організацій, таких як Amnesty International або Human Rights Watch, і вони можуть надати контакти на місцях.

Ще один корисний прийом: працюйте на місцевому рівні, знайдіть активістів, мережі постраждалих, жіночі групи та місцевих адвокатів або прокурорів. Деякі діти, народжені в зґвалтувані, виросли і сформували свої групи підтримки. Якщо люди намагаються притягнути до відповідальності свого кривдника, то набагато ймовірніше, що вони захочуть говорити. Я люблю, коли на інтерв’ю ще присутній психолог, який працює з постраждалими — тоді процес не буде для них надто тяжким.

І майте на увазі, що деякі громадські організації та працівники ООН натомість, на жаль, використовують найбільш вразливі групи населення або ж мають особисту зацікавленість у роздуванні ситуації, щоб привернути більше уваги. (Відомі також випадки, коли працівники гуманітарних організацій ставлять під загрозу розслідування, кажучи жертвам, що вони отримають більше підтримки, якщо розкажуть про зловживання).

Війна в Україні

Вторгнення Росії в Україну наприкінці лютого 2022 року шокувало світ. Коли російські солдати після недовгої окупації відступили з Бучі та Ірпеня в Київській області, туди змогли потрапити журналісти. Там вони побачили трупи на вулицях. Почали з’являтися історії справжнього жаху.

У багатьох фігурували зґвалтування, часто молодих дівчат і хлопців. «Те, що ми бачимо в Україні, є жахливим відлунням масових зґвалтувань, скоєних Червоною армією 1945 року», — сказав Ентоні Бівор, британський військовий історик. У своїй відомій книжці «Падіння Берліна» Бівор стверджує, що під час Другої світової війни радянські солдати зґвалтували до двох мільйонів жінок — не лише німкень, але й полячок, угорок, сербок, українок і навіть радянських жінок.

Подібні жахливі історії з’явилися по всій Україні — так багато, що спеціальна гаряча лінія, створена Уповноваженим із прав людини, прийняла 1500 дзвінків протягом перших шести тижнів вторгнення минулого року, і їй довелося працювати цілодобово.

Президент України Володимир Зеленський говорив про зґвалтування в одному ряду з катуваннями та вбивствами, на відміну від багатьох інших чоловіків-політиків, які схильні применшувати їхній вплив. Він сам батько дівчинки-підлітка, і ледь стримував сльози під час візиту до Бучі та Ірпеня у квітні 2022 року, а пізніше сказав: «Вже зафіксовані сотні випадків зґвалтувань російськими загарбниками в Україні, в тому числі неповнолітніх дівчат, дітей і навіть немовляти!»

Восени 2022 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини опублікувало оновлену доповідь про війну, що триває в Україні. Доповідь охоплює тримісячний період із серпня до жовтня 2022 року й містить короткий виклад звинувачень у СНПК. У звіті «задокументовано 86 випадків СНПК щодо жінок, чоловіків та дівчат, включаючи зґвалтування, групові зґвалтування, примусове оголення та примусове публічне роздягання, сексуальне катування та сексуальне насильство. Ці випадки сталися в різних регіонах України та в пенітенціарній установі в Російській Федерації».

Багато міжнародних організацій надіслали місії, щоб допомогти в розслідуванні. Серед них був Карім Хан, головний прокурор Міжнародного кримінального суду, який пообіцяв покращити погану репутацію суду в переслідуванні сексуального насильства. Варто зазначити, що за 20 років лише одна людина була успішно притягнута до відповідальності за цей воєнний злочин.

«Україна — це можливість, жахлива можливість, — сказав Хан в інтерв’ю Sunday Times у березні 2023 року. — Це можливість для нас досягти успіху, але вона пов’язана і з ризиком, бо якщо ми не зможемо показати, що міжнародне правосуддя здатне зіграти свою роль тут, коли світ, здається, стоїть на краю прірви — ми можемо з таким же успіхом дмухати гарячим повітрям у холодний день».

Також зверніть увагу на переконливе використання деталей у цьому подкасті Sky News, зокрема на цю цитату: «Я дуже добре пам’ятаю скрип столу, на якому мене ґвалтували, кількість разів — п’ять, запах у кімнаті — копченої ковбаси, змішаний із алкоголем і сексом, грім вибухів і назви книжок, які стояли на полицях перед моїм обличчям, я читала їх знову і знову, поки вони по черзі ґвалтували мене».

Приклади

Викрадення та зґвалтування в Демократичній Республіці Конго

Журналістка Лорен Вулф записала моторошні розповіді про вкрай бідне село Кавуму на сході Демократичної Республіки Конго, де дітей навіть лише 18-місячного віку таємно викрадали з дому і ґвалтували, часто залишаючи непоправні ушкодження. Чому це відбувалося і що можна було зробити?

Вулф провела багато років у зонах конфліктів, досліджуючи проблему насильства над жінками, і ви можете ознайомитися з її роботами. Вона показує чудові приклади того, як висвітлювати ці питання з делікатністю.

2005 року члени організації «Лікарі без кордонів» працювали в клініці в Іруму, на сході Демократичної Республіки Конго, де надавали допомогу жертвам зґвалтувань, лікували від захворювань, що передаються статевим шляхом, та вирішували інші проблеми, пов’язані з сексуальним насильством під час громадянської війни в цьому регіоні. Зображення: Рон Хавів, VII

Сексуальне рабство єзидок

Associated Press у розслідуванні 2016 року розповідається, як Ісламська держава створила складну технічну інфраструктуру для широкомасштабної торгівлі людьми та сексуального рабства єзидських жінок і дівчат (чоловіків із цих громад розстрілювали під час утечі або вбивали під час масових страт). 2021 року розслідувачі ООН заявили, що ІДІЛ учинила геноцид проти єзидів, вбивши або викравши тисячі цивільних осіб.

Агентство AP з’ясувало, що екстремісти ІДІЛ на крайній півночі Іраку використовували оголошення в Телеграмі для продажу багатьох із понад 3000 єзидських жінок, яких вони захопили в полон 2014 року. Цих жінок і дівчат, а деяким було лише 12 років, неодноразово ґвалтували члени терористичного угруповання, які вважають єзидів неповноцінними людьми, оскільки їхня релігія поєднує в собі елементи ісламу, християнства й зороастризму.

На руці 18-річної Джван, єзидки з Сінджара, годинник, який вона вкрала з будинку еміра ІДІЛ, щоб полегшити собі втечу, після того, як її захопили і зґвалтували бойовики ІДІЛ. Ханке, Ірак, лютий 2015 року. Фото: Алі Аркаді, VII

Я теж досліджувала сексуальне рабство єзидок. 2020 року в одному матеріалі я описувала зусилля однієї з земель на півдні Німеччини з порятунку жінок-єзидок та їхньої евакуації з Іраку та Сирії. Описуючи Проєкт «Спеціальна квота» я задокументувала порятунок понад 1100 колишніх рабинь і майже два десятки таємних притулків по всій землі Баден-Вюттемберг, де розміщували вцілілих. Мені також удалося взяти інтерв’ю в кількох із цих єзидок. Вони розповіли про свій жахливий досвід насильства і довготривалу психологічну травму, з якою вони продовжують стикатися.

Особливий фокус: Сексуальне насильство в Демократичній Республіці Конго

Інтерв’ю з Рут Омар, автор Олівер Холмі

Рут Омар дає одну пораду щодо інтерв’ювання жертв сексуального насильства: «Будьте людиною». Журналістка-фрілансерка, яка робила репортажі для Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі про використання зґвалтувань як засобу ведення війни в Демократичній Республіці Конго, каже, що завжди намагається зробити так, щоб її респонденти почувалися в її компанії абсолютно невимушено. «Подумайте, через що проходять ці люди, — рекомендує вона. — Під час інтерв’ю я просто слухаю їх і намагаюся [зробити все], щоб їм було зручно». Лише тоді вони поділяться своїми історіями, каже вона.

Журналістка-розслідувачка Рут Омар. Фото: LinkedIn

Омар виросла й живе в місті Гома, столиці регіону Північний Ківу, де конфлікт триває вже десятиліття. За її словами, сексуальне насильство дуже поширене в цьому регіоні, і не лише через війну між урядом і повстанськими силами, зокрема рухом М23. «Сексуальне насильство пов’язане не лише з війною», — пояснює вона. — Існує також соціальна, економічна, політична та історична динаміка, пов’язана з сексуальним насильством. Коли ви пишете про цю тему, необхідно враховувати й ці зв’язки».

«Писати про сексуальне насильство завжди було непросто, це чутлива тема, — продовжує вона. — Потрібно дуже багато часу, щоб ретельно підійти до цього питання. Треба копати вглиб».

Вона розповідає GIJN, що важливими партнерами в її репортажах є громадські та гуманітарні організації. Серед них «Лікарі без кордонів», Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, USAID та Міжнародний комітет порятунку. Ці організації не тільки можуть познайомити Омар із тими, хто зазнав сексуального насильства від рук повстанців, але й запевнити тих людей, що вони можуть їй довіряти. Ці організації також допомагають знизити ризики, коли вона подорожує до потенційно небезпечних частин країни.

Хоча матеріали Омар розповідають історії, від яких волосся стає дибки, вона також завжди згадує й конголезьких активістів, які наполегливо працюють над вирішенням цих проблем. На її думку, лише пропонуючи рішення для описуваних проблем, ЗМІ можуть заручитися довірою читачів, а суспільство змінюватиметься на краще.

Христина Лемб — авторка бестселерів і головна іноземна кореспондентка Sunday Times, яка з 1988 року писала про конфлікти в усьому світі від Афганістану до України. Її робота завжди була зосереджена на тому, що відбувається з жінками у конфлікті. Вона написала десять книг, у тому числі в співавторстві — «Я — Малала», а також «Наші тіла, їхнє поле битви: що війна робить з жінками», і є глобальним посланцем кампанії ООН «Освіта не може чекати».

Рон Хавів — кінематографіст, номінант премії «Еммі», лауреат премій за фотожурналістику і співзасновник фотоагенції VII, яка займається документуванням конфліктів і висвітленням правозахисних питань по всьому світу. Він також є співзасновником благодійного Фонду VII, який займається документальними фільмами й безкоштовною освітою в сфері візуальної журналістики.