Розслідування воєнних злочинів: Геноцид та злочини проти людяності

Примітка редактора: цей матеріал містить деякі зображення та деталі про війну та інші звірства. Наприкінці цього розділу в рубриці «Особливий фокус» читайте інтерв’ю Олівера Холмі з репортеркою Шейлою Кавамарою Мішамбі, яка висвітлювала геноцид у Руанді.

Я досі пам’ятаю, як один обвинувачений у злочинах проти людяності на моїх очах визнав свою провину в суді. Це було 2008 року. Тоді я вже кілька років працював журналістом і робив репортаж на судовому процесі в Гаазі, у створеному Радбезом ООН Міжнародному кримінальному трибуналі для колишньої Югославії, у Палаті з воєнних злочинів, скоєних у Боснії. Але цього разу все було не так, як до цього.

Васо Тодорович дуже нагадував інших підсудних, яких я бачив раніше: він сидів із опущеними плечима, дивився в підлогу, не піднімаючи очей ні на кого в судовій залі, і здригався щоразу, коли секретар або судді називали його ім’я. Але після того, як зачитали обвинувачення проти нього, сторона захисту та обвинувачення сказали, що цей колишній поліцейський — один із перших, хто отримав обвинувачення у вбивствах боснійських мусульман у Сребрениці в липні 1995 року — був готовий визнати провину.

Сторона захисту назвала дві причини, чому Тодорович мав отримати мінімальний термін ув’язнення — п’ять років. Перша причина полягала в тому, що він зголосився давати свідчення в кожній справі щодо геноциду в Боснії та Герцеговині й підтвердити, що майже за два тижні до початку самого нападу їм віддали чіткий наказ нікого не залишати живим у Сребрениці, — що є ключовим елементом для доведення системного характеру злочину геноциду у провадженнях проти інших підозрюваних.

Друга причина полягала в тому, що суд почув, нібито сам Тодорович не мав геноцидного наміру у Сребрениці, а скоріше був задіяний у широкомасштабному та систематичному нападі, результатом якого стали вбивства понад 1200 чоловіків та хлопчиків. Коли прокурор змінив зміст обвинувачень проти Тодоровича, замість співучасті в геноциді звучали менш серйозні обвинувачення у злочинах проти людяності, тому підсудний погодився визнати свою провину.

Загальна кількість загиблих у Сребрениці, у масових убивствах, скоєних боснійськими сербами із лав збройних сил та поліції, сягала понад 7000 чоловіків та хлопчиків, при цьому близько 40 000 жінок, дітей та літніх людей були змушені покинути свої домівки. За ці злочини були притягнуті до відповідальності близько 50 осіб у судах Гааги та столиць західних балканських країн — у Сараєво, у Белграді та Загребі. Переважна більшість — за два найбільш «організовані» види злочинів, згідно з положеннями міжнародного кримінального права: геноцид та злочини проти людяності.

Злочини під час війни

Геноцид був уперше криміналізований одразу після Другої світової війни: 1948 року Генеральна асамблея ООН одноголосно прийняла конвенцію про запобігання геноциду. Це найтяжчий злочин і для мирних, і для воєнних часів, його також найскладніше доказувати. Це пояснюється тим, що для встановлення факту геноциду необхідна наявність «наміру знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу», а також щоб це знищення було здійснене шляхом убивств, заподіяння тяжких ушкоджень, створення нестерпних умов життя, запобігання дітонародженню або насильницької передачі дітей до іншої групи.

Злочини проти людяності можуть чинитися і в мирні часи, але найчастіше це відбувається в період війни. Для того, щоб базові злочини — як от убивства, катування, винищення, сексуальне насильство та інші діяння — кваліфікували як злочини проти людяності, вони повинні бути частиною широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. Виконавець повинен знати про цей масштабний напад і своїми діями робити внесок у тій чи іншій формі.

І геноцид, і злочини проти людяності найбільш чітко визначені у правових термінах у Римському статуті 1998 року, який став основоположним документом Міжнародного кримінального суду. Обидва злочини також увійшли у кримінальні кодекси багатьох країн. Багато держав інтегрували злочин геноциду в національне законодавство, однак при цьому не всі використовували визначення ООН. Багато держав також включили у свої кримінальні кодекси злочини проти людяності, особливо після ратифікації Римського статуту МКС.

Як можна побачити з визначень, і геноцид, і злочини проти людяності являють собою систематичні злочини, для доведення яких недостатньо підтвердити доказами вчинення окремих діянь. Обидва злочини вчиняють у рамках системи, часто широкомасштабної, і обидва містять елементи, які вимагають доведення відповідного наміру або усвідомлення виконавцями, наприклад, у випадку геноциду, шляхом доведення того, що виконавцям було відомо про явний або неявний план чи політику.

Хоча окремі свідчення жорстокості злочинів не є достатніми доказами ані геноциду, ані злочинів проти людяності, журналісти чи навіть слідчі повинні збирати свідчення окремих уцілілих та потерпілих. Є дві причини, чому це критично важливо.

По-перше, найчастіше злочин геноциду або злочини проти людяності вчиняють військовослужбовці, однак військові підрозділи та їхні керівники нечасто залишають документи, у яких можна побачити їхні плани. Натомість, докази цих злочинів часто походять зі свідчень, які вказують на явний або неявний план чи політику. По-друге, досвід багатьох уцілілих іноді демонструє зв’язок або схожі часові рамки, що може вказувати на систематичність злочинів проти конкретної групи.

Журналістам та іншим дослідникам обов’язково потрібно:

• Виділити час на розмови зі вцілілими та з тими, хто був поряд із місцем скоєння злочину або першим прибув на місце.
• Зібрати свідчення, щоб перевірити, чи немає в них повторів. Це особливо важливо для розслідувань злочинів, вчинених у далекому минулому, але також стосується розслідування подій у режимі реального часу.
• Намагатися знайти організації, що надають підтримку потерпілим та вцілілим, щоб поговорити з багатьма свідками.
• Обережно обирати слова. Розслідуючи діяння, які можуть бути злочинами, але ще не були визнані ними в суді, журналісти повинні додавати слово «ймовірний» перед фразою «воєнний злочин». (Докладніше про це читайте в першому розділі).

Проводити інтерв’ю із травматизованими людьми непросто, і на це треба зважати. Журналісти повинні усвідомлювати психологічний ефект, який може спричинити на опитуваних повторне згадування травматичних подій, при цьому вислуховування таких історій може також вплинути й на самих журналістів. Дарт центр журналістики й травми  та Zero Tolerance пропонують корисні ресурси для журналістів, але є кілька основних практичних принципів, яких необхідно дотримуватися: проводьте інтерв’ю з потерпілими в безпечних місцях; пояснюйте, чому ви проводите інтерв’ю; спостерігайте за опитуваним й за потреби зупиняйте інтерв’ю; не ставте запитання в інквізиційному стилі; забезпечте опитуваним відчуття контролю над ситуацією.

Зараз існує багато як національних, так і міжнародних неурядових організацій та організацій громадянського суспільства, які працюють із уцілілими, потерпілими та свідками. Обов’язково стежте за їхніми звітами, говоріть із ними про те, що вони спостерігають, та збирайте інформацію. Гарні приклади таких НУО, що можуть стати цінними ресурсами: TRIAL International, Комісія міжнародної справедливості та відповідальності, Фонд Клуні за правосуддя та багато інших схожих асоціацій.

Складені рядами черепи в Меморіальному центрі геноциду в Мурамбі, Руанда, 2009 р. Цей центр, який раніше був школою, 1994 р. став місцем масового вбивства понад 45 000 біженців під час етнічного конфлікту між хуту і тутсі. Зображення: Рон Хавів, Фонд VII.

Журналісти повинні знати міжнародні організації, які займаються моніторингом порушень прав людини у часи війни, наприклад, Amnesty International, Human Rights Watch та агенції зі складу ООН, зокрема Офіс із запобігання геноциду, завдання якого полягає в тому, щоб публікувати звіти щодо запобігання геноциду й випадкам систематичної пропаганди ненависті, а також Офіс Вищого комісара ООН з прав людини. Також важливо встановлювати зв’язок із міжнародними установами, які виконують важливі функції збирання доказів, наприклад, Міжнародна комісія із питань щодо зниклих безвісти. У цих організаціях є слідчі на місцях. Їхні свідчення можуть допомогти в підготовці матеріалу. Крім того, їхні звіти можуть бути корисними для того, щоб визначити, чи набули злочини системних масштабів.

Мабуть, найцінніша порада для журналістів, які хочуть займатися розслідуванням і висвітленням геноциду та злочинів проти людяності, — необхідність розуміти основи міжнародного гуманітарного права — законів війни та міжнародного кримінального права — корпусу законів, що створюють основу для індивідуальної кримінальної відповідальності за найтяжчі міжнародні злочини.

Розуміння цього відіграє ключову роль для точності історій про систематичні злочини, що потенційно можуть бути кваліфіковані як геноцид або злочини проти людяності. Але також під час самих судових проваджень можна збирати докази, встановлювати зв’язки між місцями скоєння злочинів та виконавцями й загалом краще розуміти контекст, у якому вчинені злочини.

Притягати окремих осіб до відповідальності за геноцид або злочини проти людяності можна в Міжнародному кримінальному суді, але цей суд може здійснювати юрисдикцію лише в певних справах, наприклад, у країнах, які підписали так званий Римський статут. Хоча багато країн не підписали статут (зокрема Китай, Ізраїль і США), Суд усе одно працює та має велику секцію ресурсів для ознайомлення із системою міжнародного правосуддя. Міжнародний суд ООН, також відомий як «Світовий суд», — це інший суд, що розглядає справи лише проти держав. Він може притягати до відповідальності держави (не окремих осіб) за порушення міжнародного права, зокрема за геноцид, але не за злочини проти людяності або воєнні злочини, оскільки за них передбачено індивідуальну відповідальність.

Судові справи з міжнародних злочинів — геноциду та злочинів проти людяності, але також із воєнних злочинів, наприклад, проти цивільних осіб або військовополонених — часто розглядають у спеціальних або гібридних судах (національні суди з міжнародним компонентом). До них належать зокрема Міжнародний залишковий механізм для міжнародних трибуналів, Спеціальні палати по Косово та Спеціальний трибунал по Лівану. ЄС уже оголосив створення схожої системи для притягнення до відповідальності за ймовірні злочини, скоєні під час війни, зокрема геноцид та злочини проти людяності, пов’язані зі вторгненням Росії на територію України.

Нарешті, найбільшу кількість судових справ щодо міжнародних злочинів, скоєних під час війни (зокрема геноцид та злочини проти людяності), розглядають у місцевих судах. Однак це не означає, що розглядом таких справ можуть займатися лише суди тих держав, де було скоєно тяжкі міжнародні злочини, бо існує ще універсальна юрисдикція. Наприклад, зараз десятки справ по злочинах проти людяності, скоєних у Сирії, розглядають у судах різних європейських країн, зокрема Німеччини та Нідерландів, де зараз проживають підсудні, потерпілі чи вцілілі.

Зважаючи на те, що геноцид та злочини проти людяності мають системний характер і вимагають розуміння правових тонкощів, суди забезпечують основну платформу для доступу до доказів, збирання показань свідків та розуміння складностей, потрібних для того, щоб продемонструвати типові ознаки системного характеру цих злочинів. Збирання доказів під час судових процесів над окремими воєнними злочинцями, наприклад, посадовцями нижчих щаблів, може допомогти продемонструвати більш поширений масштаб злочинів, який може вказувати на те, що відповідальними за ці злочини проти людяності або геноцид можуть бути керівники високого рівня.

Щоб зібрати якомога більше доказів під час судових процесів, журналістам потрібно вдосконалювати свої методи та фонові знання відповідних законів, судової практики та самих судів. Неоціненним ресурсом для журналістів, які висвітлюють судові процеси, є посібник від Інституту висвітлення війни та миру. У посібнику подана цінна інформація про те, як працюють суди, а також є практичні рекомендації щодо того, як робити репортажі про реальні судові процеси. Існують організації, що спеціалізуються на спостереженні за судовими процесами, наприклад, Центр гуманітарного права в Сербії, Балканська мережа журналістських розслідувань у Косово та в Боснії й Герцеговині, а також спеціалізовані міжнародні пункти та журналісти, які спеціалізуються на міжнародних злочинах. Нарешті, є ще правники, які спеціалізуються на міжнародному гуманітарному праві та міжнародному кримінальному праві, а деякі з них, як от американський юрист Пітер Робінсон, публікують огляди останніх рішень міжнародних судів, які можуть бути дуже помічними.

У судових процесах по міжнародних злочинах і обвинувальні акти, і вироки завжди оприлюднюють, слухання найчастіше також проводять публічно. Це означає, що переважна більшість доказів також буде оприлюднена. Це дає можливість збирати докази, як от розвіддані або військові накази, які зазвичай дістати зовсім непросто.

При цьому журналісти, які працюють у судах, повинні розуміти, що судові рішення містять конфіденційну інформацію, яку не можна розкривати, як і персональні дані захищених свідків. Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії та інші міжнародні й національні трибунали, які розглядають справи про геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини, за розкриття такої інформації можуть притягнути журналістів до відповідальності за неповагу до суду.

Нарешті, у процесі розслідування геноциду та злочинів проти людяності важливо пам’ятати, що вони мають системний характер, тож абсолютно необхідно розслідувати потенційний зв’язок між злочинами. У посібнику Ессекського університету «Розслідування вбивств як порушень прав людини» зазначено: «Зв’язок можна знайти через організації (наприклад, певний підрозділ органів безпеки або співробітників конкретного поліцейського відділку), категорію осіб, проти яких спрямовано напад (наприклад, діти, конкретні етнічні групи), обставини, при яких було вчинено вбивства (наприклад, чоловіки в масках викрадають потерпілого або потерпілу з його чи її будинку посеред ночі, завозять кудись у мікроавтобусі без номерів, а через кілька днів за кілька кілометрів від того місця знаходять тіло), або навіть спосіб вбивства. Варто шукати такі закономірності та створювати ефективну та наочну систему їх обліку. Ви можете створити базу даних та/або мережу з іншими НУО, які працюють зі схожими справами. Дуже ймовірно, що збір та акумулювання такої інформації зробить ваш матеріал більш потужним.

Геноцид та злочини проти людяності за своєю природою вимагають участі багатьох людей. Що більше людей задіяно, то вища ймовірність, що вдасться знайти джерела за межами особового складу збройних сил. Це можуть бути водії вантажівок, лікарі, кухарі, прибиральники тощо. Це також означатиме більшу кількість установ, які можуть мати документи, потрібні для доведення певних порушень. Наприклад, районні або регіональні органи влади, міністерства, поліція, суди тощо. Можна систематично та невтомно використовувати закони про свободу інформації, щоб зібрати якомога більше документальних доказів.

Волонтери виносять тіла вісьмох українців, які, як кажуть, були страчені росіянами. Загиблих знайшли на задньому дворі будівлі в місті Буча після того, як росіяни відступили, 2022 р. Двох жертв знайшли зі зв’язаними за спиною руками. Зображення: Рон Хавів, VII.

Судові справи про геноцид та злочини проти людяності тривають довго. Судові процеси йдуть повільно й можуть затягуватися на роки: середня тривалість розгляду справи в боснійському державному суді становить кілька років. Навіть сьогодні, через десятки років після подій у Сребрениці, провадження в кількох справах про геноцид усе ще тривають.

Я багато разів бачив Тодоровича й чув його свідчення. Урешті-решт його вирок був не надто суворим — всього шість років, — але він залишився ключовим свідком сторони обвинувачення у принаймні 10 інших справах, і його свідчення стали основою багатьох обвинувальних вироків.

Приклади матеріалів

Геноцид та злочини проти людяності можна розслідувати по-різному. Іноді розслідування проводять через кілька днів після того, як було скоєно злочин, і цінність таких розслідувань полягає у викритті злочинів по гарячих слідах, а іноді розслідування публікують через кілька років після подій, і в них розкривають імена підозрюваних, яких, однак, не було притягнуто до відповідальності. Деякі розслідування проводять за допомогою традиційних інтерв’ю та збору документальних доказів, а інші — із використанням методів роботи з відкритими джерелами.

Геноцид у Сребрениці

Аналізуючи десятки вироків за злочин геноциду у Сребрениці, а також документи, військові накази й показання свідків, Балканська мережа журналістських розслідувань Боснії та Герцеговини (BIRN BiH), у якій я працюю, ідентифікувала трьох колишніх командирів військової поліції. Вони, за словами свідків та згідно з документами, брали участь у захопленні боснійських мусульман зі Сребрениці та супроводжували їх до місць масової страти. Однак вони так і не були притягнуті до відповідальності. Розслідування показало, яку роль у масових убивствах відігравали підрозділи військової поліції та як командири наказували своїм підлеглим затримувати та перевозити цивільних мусульман до місць масових убивств. Разом із цим матеріалом мережа BIRN опублікувала докази, зібрані з судових документів. 2022 року ця серія розслідувань зайняла друге місце в Міжнародному конкурсі Фетісова у категорії «Видатний внесок у справу миру». Але що навіть важливіше: через 2 роки один із військових командирів, імовірний учасник, був притягнутий до відповідальності за геноцид.

Російські удари крилатими ракетами по Україні

Група журналістів Bellingcat відома своїми методиками використання відкритих джерел для глибинних розслідувань про події в зонах конфлікту. 2022 року група опублікувала розслідування, де спростувала російські наративи про Україну та назвала людей, які, ймовірно, відповідають за масові вбивства. Одне з найважливіших розслідувань присвячене російським ударам крилатими ракетами по Україні. Згідно з цими дослідженнями, група відповідальних осіб начебто входить до складу Головного обчислювального центру Генерального штабу Збройних сил Росії і працює в головному офісі Міністерства оборони в Москві та в головному офісі Адміралтейства в Санкт-Петербурзі. Журналісти Bellingcat використовували метадані телефонів, щоб показати, що кількість контактів між цими особами та їхніми керівниками різко зросла перед тим, як російські високоточні крилаті ракети вбили сотні людей і залишили українців без електрики та опалення. Такі розслідування можуть показати системний характер скоєних злочинів, що, своєю чергою, може допомогти продемонструвати ознаки, необхідні для того, щоб кваліфікувати їх як злочини проти людяності та геноцид.

Табори для тримання під вартою уйгурів у Китаї

Улітку 2022 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини оприлюднило розгорнутий звіт, де зазначено, що «масштаби свавільних дискримінаційних затримань уйгурів та інших мусульман» у китайському регіоні Сіньцзян «дозволяють кваліфікувати їх як міжнародні злочини, зокрема злочини проти людяності». Ці результати з’явилися після тривалих журналістських розслідувань жахів таборів, організованих владою Китаю для начебто «боротьби з жорстоким екстремізмом та сепаратизмом». 2020 року фіналістами Пулітцерівської премії стали Мега Раджагопалан, Елісон Кіллінг та Крісто Бушек із серією розслідувань для BuzzFeed News про розгалужену систему з понад 260 таборів, побудованих із 2017 року. У своєму розслідуванні вони головним чином використовували техніки OSINT. При цьому завдяки навичкам Кіллінг як архітектора й геопросторового аналітика та завдяки свідченням уцілілих, що їх зібрали її колеги, журналістам удалося продемонструвати навмисний та системний характер ув’язнення мусульман китайським урядом.

Особливий фокус: Досвід, отриманий під час висвітлення подій у Руанді

Інтерв’ю Олівера Холмі з Шейлою Кавамарою Мішамбі

Шейла Кавамара Мішамбі підготувала для щоденного угандійського видання New Vision матеріал про геноцид у Руанді, що став її першим досвідом воєнного репортажу. І останнім. Вона розповідає GIJN, що після цього пішла з журналістики, бо відчула потребу жити далі без тих жахів, яких вона надивилася. «Ці картини назавжди залишаються в пам’яті», — каже вона.

Багатьом, хто пережив такі травми, знадобиться психологічна допомога.

Шейла Кавамара Мішамбі висвітлювала геноцид у Руанді як іноземна кореспондентка. Зображення: знімок екрана, Twitter

Пригадуючи свій досвід висвітлення подій 1994 року, Кавамара Мішамбі каже, що як і решта закордонних кореспондентів, вона надмірно покладалася на партію «Руандійський патріотичний фронт» (РПФ). Вона пригадує, що партія РПФ, яка протистояла силам тодішньому уряду, що вчиняли геноцид, мала на чолі теперішнього президента Руанди — Поля Кагаме. Організація відбирала закордонних журналістів і відвозила їх на місця масових захоронень, потім журналістам пропонували провести інтерв’ю з відібраними особами, які за їхніми словами були свідками масових убивств, при цьому поруч завжди перебував представник РПФ. «Нас, журналістів, тримали під постійним контролем», — каже вона. — Це робила партія РПФ».

«Все було зовсім непросто», — додає вона. — Коли журналісти наполягали на тому, щоб заглибитися в деталі справи, вони [представники РПФ] говорили: «Не варто вам тут затримуватися, рухайтеся далі».

Після цієї роботи на виїзді в неї залишилося стійке враження, що їм просто згодовували заздалегідь підготовлений наратив. У результаті, за її словами, вона намагалася у своєму матеріалі відзначити, що в ньому висвітлена лише одна сторона історії й багато чого залишається за кадром. «У часи війни, коли неможливо перейти на інший бік фронту, дуже ймовірно, що історія вийде викривлена», — каже вона.

Окрім історій про звірства, яких їй тоді розповіли багато, — про злочини проти тутсі та хуту, які не підтримували покійного президента Жувеналя Габ’ярімана, — пізніше вийшли на поверхню докази звірств, які вчиняла партія РПФ у Руанді та в сусідній Демократичній Республіці Конго. «Для того, щоб розкрити й побачити те, що від нас приховували 1994 року, знадобилися десятиріччя», — каже вона.

Кавамара Мішамбі говорить, що при такому ставленні до журналістів, за її висловом, «як до туристів на екскурсії», їй би ні за що не вдалося побудувати таку повну та деталізовану історію, що поступово стала відомою після 1994 року. Вона також каже, що для журналістів, які розслідують геноцид, це урок скепсису та смиренності: «Журналістика вимагає від нас відкритості, вимагає, щоб ми залишали місце для запитань, на які поки що не можемо відповісти. Нехай інші продовжують проводити інтерв’ю й шукати відповіді».

Додаткові ресурси:

Розслідування сексуального насильства в умовах конфлікту: Поради журналістам

Розслідування про Росію та війну в Україні

15 порад для розслідування воєнних злочинів

Денис Джидич — виконавчий директор і редактор Балканської мережі журналістських розслідувань у Боснії та Герцеговині (BIRN BiH). Це видання виграло спеціальну нагороду European Press Prize 2020 року за репортажі про боснійську війну. Журналіст з 2006 року, Джидич працював в Інституті висвітлення війни та миру (IWPR) у Сараєво та Гаазі, розслідуючи питання правосуддя перехідного періоду та висвітлюючи судові процеси, де розглядали воєнні злочини, пов’язані з конфліктом 1992-1995 років у Боснії та Герцеговині.

Рон Хавів — директор і співзасновник Фонду VII, а також співзасновник Фотоагенції VII. За останні три десятиліття висвітлював понад двадцять п’ять конфліктів і працював у понад ста країнах. Його роботи, що отримали численні нагороди, представлено в музеях і галереях у всьому світі.