Розслідування воєнних злочинів: Документування за допомогою фото й відео

Примітка редактора: ці поради досвідченого фотографа конфліктів Рона Хавіва, співзасновника VII Photo Agency та VII Foundation, який висвітлював понад 25 конфліктів, є відредагованою розшифровкою його думок із розширеного інтерв’ю зі старшим репортером GIJN Роуеном Філпом.

Роль візуального журналіста, фотографа чи відеографа відрізняється від інших ролей у журналістиці тим, що ми завжди маємо реально бачити, що відбувається. Ми повинні бути на місці — всередині події, як свідки. Але, як і всі журналісти, ми також повинні розуміти історію та задіяних учасників. Нам потрібно швидко зав’язувати стосунки з місцевими джерелами, щоб знати, що відбувається, і мати можливість передбачати події.

З роками змінилися як технології, так і умови в зонах конфлікту. Усі присутні в зоні конфлікту, зокрема солдати, краще розуміють, як працює фотографія, тому їх не обдурити, якщо ви просто видалите зображення на задній панелі камери. У деяких регіонах у 1990-х сама ваша присутність і наявність вашої камери, яка представляла західний світ, могли зупинити те, що відбувалося. Тепер це вже нікого не хвилює.

Наші обов’язки також змінилися. Через те, що під час конфліктів фотографи – часто  перші сторонні на місці подій, тепер від нас очікують не лише візуальних зображень, а й контексту. Ще кілька років тому, якби фотограф опинився в Бучі, Україна, на місці, де двоє чоловіків лежать мертвими на подвір’ї, то він мав би зробити якомога ліпшу фотографію, задокументувавши ситуацію, й підписати «Двоє чоловіків лежать мертві на подвір’ї в Бучі». Тепер я переконаний, що наш обов’язок — зрозуміти контекст і передісторію. Поговорити з кількома людьми, зібрати всю можливу документацію, відповідні факти та контактні номери — і створити якнайповніші підпис і контекст для цього зображення.

Ви повинні вміти миттєво пристосуватися, скористатися тим, що від вас хочуть люди й навіть солдати, маєте переконатися, що дотримуєтеся етики й чесно висвітлюєте події.

Підготовка

Як підготуватися до висвітлення конфлікту: інформація і спорядження.

Намагайтеся отримати якомога більше інформації заздалегідь — із традиційних ЗМІ, як, скажімо, New York Times або Guardian; від ваших колег; від довірених військових прес-офіцерів, від місцевих ЗМІ; від громадських організацій і від місцевих журналістів або продюсерів, також знаних як фіксери, які вам допомагають.

Звісно, у вас за плечима вже мають бути курси з роботи у ворожому середовищі та надання першої медичної допомоги (HEFAT). [Докладніше про цей тренінг див. нижче]. Також доцільно знайти і приєднатися до WhatsApp або Facebook-груп журналістів, які вже перебувають у тому місці, куди ви прямуєте.

У мене є базовий набір, який я беру в закордонні відрядження — фотоапарати, комп’ютер, супутниковий телефон тощо — і додатковий набір спорядження, специфічного для країни й теми. Якщо я їду на передову, мені знадобляться X, Y і Z; якщо я їду до Франції лише для того, щоб висвітлювати протести, мені знадобиться інше спорядження.

Запитайте колег, які були там, про речі, що їм знадобилися, і подумайте про характер місця, яке ви відвідаєте: чи ймовірні відключення електроенергії, чи існують ризики захворіти?

Якщо я поїду до бідного регіону, то зіткнуся з більшою кількістю медичних проблем, бо я буду більш ізольованим, ніж якби я поїхав до європейського міста.

Наприклад, перед поїздкою до Лівії на Арабську весну я спакував бронежилет, балістичні [бронежилетні] пластини й супутниковий телефон. У мене була аптечка та, ймовірно, щось для очищення води, як цей невеличкий портативний фільтр-соломинка. Візьміть додаткові акумулятори, обладнання для отримання електроенергії від автомобіля, можливо, сонячної енергії. Про всяк випадок намагайтеся бути максимально самодостатніми.

Переконайтеся, що у вас є резервні засоби зв’язку. На щастя, часи розмов супутниковим телефоном за 40 доларів за хвилину лишилися в минулому. Нині ви можете дзвонити за 2 долари за хвилину або передавати відзняті зображення, але, що дивно, майже скрізь є хоч якесь мобільне покриття.

Мер Києва Віталій Кличко спілкується з журналістами неподалік від лінії фронту, Київ, Україна, 2022 р. Зображення: Рон Хавів, Фонд VII.

Доступ

Прикомандирований журналіст — штука неоднозначна, але для фотографів це ключовий спосіб задокументувати воєнні злочини.

Допомога фіксерів, яких також називають місцевими продюсерами, надзвичайно важлива в таких речах, як переклад, доступ до військових, командирів воєнізованих угруповань, політиків тощо, а також для отримання допуску на лінію фронту. Важливо зав’язувати стосунки з місцевим населенням. Ідентифікувати себе як західну пресу — з табличкою «PRESS», перекладеною місцевою мовою — може бути корисно в ситуаціях, коли люди розуміють, що ви є знаряддям для розголосу їхньої історії. Але іноді це грає проти вас, бо ви представляєте зовнішній світ, а люди можуть не хотіти мати свідків. У таких випадках краще не ідентифікувати себе через табличку «преса». У кожній ситуації діють власні правила й аналіз.

Вам треба продумати, як потрапити на подію. Іноді це просто — наприклад, через прикомандирування до західного військового підрозділу, що може включати зустріч із командирами та залучення редакторів до написання листів від вашого імені. Усе також залежить від особистих зв’язків: скажімо, хороших стосунків із українським прес-офіцером чи дружніх стосунків із українським підрозділом, щоб працювати більш незалежно.

Є правила, які можна порушувати, і правила, яких порушувати не можна. Певною мірою ви можете стати менш помітним. Але навіть якщо ви просто використовуєте iPhone, то все одно наводите його на когось, тому бути невидимим важко. Залежно від вашої етнічної приналежності, статі тощо ви або зливатиметеся з людьми, або виділятиметеся, і ви маєте на це зважати. Кожен фотограф має враховувати, як сприйняття того, хто він і звідки родом, впливає на його стосунки на місці й на його здатність ефективно працювати в різних умовах.

Чимало журналістів і громадськість негативно сприйняло прикомандированих до військових підрозділів медійників, наприклад, в армії США під час Другої війни в Перській затоці. Але прикомандирування вкрай важливе для того, що прагне зробити кожен фотограф — приміром, провести час із сім’єю біженців чи з політиком, пов’язаним із конфліктом. Вам необхідно зберігати свою присутність доти, доки ваш суб’єкт не забуде про вас і не почне природно займатися своїми справами. Часто це єдиний спосіб побачити воєнні злочини зблизька. Коли я проводив час із «Тиграми Аркана» в Боснії з дозволу їхнього командира, я просто був присутній. Так, вони не хотіли, щоб я робив певні знімки, але оскільки я був там і був «частиною їхньої групи», документуючи те, що вони робили, військові сприймали мене інакше.

Ніколи не виконуйте завдання з думкою: «Я працюватиму з ними, доки не зловлю їх на вчиненні воєнного злочину». Натомість ваш підхід має бути такий: «Я подивлюся, що вони збираються робити, та задокументую все, що відбувається переді мною».

Інструментарій

Воєнні фотографи активно співпрацюють, і застосунки, що їх об’єднують, — важливе знаряддя.

За останні кілька років у Facebook створені спеціальні журналістські групи, де учасники діляться знаннями й досвідом. Під час російської війни з Грузією була така група, де багато журналістів ділилися надзвичайно корисною інформацією.

Зараз в Україні обмін інформацією між фотожурналістами відбувається на надзвичайно прогресивному рівні. Він включає український уряд та проукраїнських активістів, які пишуть: «Тут починається битва» або «У цьому районі щойно впали снаряди». Така інформація доступна в різних WhatsApp-групах, Telegram-каналах і групах у Signal. Ця інформація була дуже корисна для України — особливо у перший місяць війни, коли мішенню атак були різні частини Києва, і туди потрібно було дістатися якомога швидше, щоб задокументувати наслідки. Як і в будь-якій іншій справі, починати варто з запитань про ці групи до колег і однолітків — особливо у світі фотографії, неймовірно щедрому та корисному для молодого покоління.

Комітет із захисту журналістів (CPJ) і «Репортери без кордонів» (RSF) мають різноманітні допоміжні сервіси, а новий WhatsApp-канал від CPJ під назвою Chat CPJ допомагає фотографам оцінити ризики, пройти тренінг із техніки безпеки, отримати підтримку перед відрядженням тощо. Це особливо корисно для новачків.

Техніки та знаряддя для зйомки конфліктів також обговорюють і викладають на курсах, які ми пропонуємо в Академії VII. Вони безкоштовні.

Безпека

Курси з краудсорсингу й виживання — а особливо ментальна перепідготовка — найкращі гаранти безпеки.

У будь-якій ризикованій ситуації я не працював би й навіть не стояв би поруч із тим, хто не пройшов ґрунтовного курсу з роботи у ворожому середовищі та надання першої медичної допомоги (HEFAT). Ці курси (у CPJ є довгий список провайдерів HEFAT) — абсолютно необхідні, і не лише через життєво важливе розуміння першої медичної допомоги (якою більшість людей насправді не володіє). Під час цієї підготовки вам покажуть іншу картину, ніж ви знаєте з телебачення та кіно. Там ви можете побачити реакцію людини, яка каже: «О, там стріляють, дай-но я сховаюся за дверима машини». Насправді ж кулі прошиють двері машини наскрізь. Ці навчальні курси перелаштовують ваш розум на виживання. Тому, коли свистять кулі, ви не встаєте подивитися, звідки вони прилітають — а це нормальна реакція для багатьох людей; і ви не перебігаєте провулок, де засів снайпер, один за одним, як у фільмах.

Вам справді необхідно пройти ці курси, оскільки вони також стосуються таких місць, як табори для біженців — де є бойовики й де людину можуть викрасти. Існують такі організації, як Rory Peck Trust і ACOS Alliance. Вони допомагають фотографам-фрілансерам знаходити фінансування на ці курси. Багато з цих курсів доступні для фрілансерів зі значними знижками або безкоштовно, тому насправді немає жодних виправдань, щоб не пройти таку підготовку перед поїздкою в зону бойових дій.

CPJ також має багато хороших ресурсів, як-от посібник із переміщення засобів індивідуального захисту через кордон. Але ключова для безпеки — інформація в режимі реального часу, тому довіряйте інформації від фіксерів і колег-журналістів, які перебувають у точці конфлікту.

Існує також вагомий психологічний та емоційний аспект безпеки. Наукові дослідження під керівництвом доктора Ентоні Файнштейна виявили порівняльні рівні й наслідки ПТСР у воєнних журналістів, солдатів і поліції. Ці висновки допомогли дестигматизувати ПТСР у редакціях. Вони ж заохотили керівників приділяти більше уваги персоналу, який повертається із зон бойових дій, бути уважнішими до виразних ознак ПТСР і в разі необхідності пропонувати лікування. Як людина, яка страждала від ПТСР, я можу підтвердити, що лікування дуже корисне, а проблеми не варто соромитися. Такі організації, як DART Center, мають важливі ресурси, щоб допомогти репортерам упоратися з наслідками. ПТСР часом буває кумулятивним — ознаки можуть проявитися аж після п’яти поїздок — і це не обов’язково буде пов’язано з конфліктом чи воєнними злочинами.

Підписи до зображень

Відповідальність за надання контексту для зображень лежить на фотожурналісті.

Фотографи, безумовно, можуть співпрацювати з журналістами над створенням підписів, якщо вони разом, але загалом підписи — то цілковита відповідальність фотографа. Точні, контекстуалізовані підписи мають колосальне значення. Почнемо з того, що якщо вони вводять в оману, то зображення неправильно зрозуміють. Зрештою, ми — фотожурналісти, тому хто, що, чому, коли і як — усе це має бути в підписі, якщо це можливо. А ось двозначностей бути не повинно. Якщо є передісторія, її також треба додати, щоб був контекст. Роботу, яку ми робимо — особливо на тему воєнних злочинів — хтось, швидше за все, негайно розкритикує, стверджуючи, що це неправда або справа рук інших людей.

Не забувайте про оновлення підписів. У Бучі, наприклад, я був серед перших фотографів, які знайшли страчених за будинком чоловіків. Доступ до Бучі тільки-но дозволили, і ніхто толком не знав, що там сталося, тому ми написали те, що знали. Пізніше журналісти New York Times провели ґрунтовне розслідування. Вони з’ясували, ким були ці люди, що з ними сталося та хто це зробив — і тому наші початкові підписи потрібно було оновити цією новою, перевіреною інформацією.

Якщо ви помилилися у своєму підписі — і ви працюєте на провідне й авторитетне інформаційне агентство, як-от AP, Reuters або AFP — може бути дуже важко виправити інформацію після того, як вона вийде й буде розтиражована. Якщо ви — перша людина із зовнішнього світу на місці можливого воєнного злочину, дуже важливо зібрати якомога більше метаданих, залежно від обладнання, яке ви використовуєте. Якщо цього не може зробити ваш фотоапарат, скористайтеся телефоном, щоб отримати точну GPS-локацію, або просто зробіть додатковий знімок мобільним телефоном.

Документування потенційних воєнних злочинів

Чому звести злочинця й жертву в один кадр — ваша кінцева мета.

Я ніколи не казав солдату: «Ви усвідомлюєте, що щойно скоїли воєнний злочин?» Але я точно знаю, що солдати й бійці воєнізованих формувань часто переконані, що борються за високу мету — скажімо, націоналістичну, сімейну чи релігійну — і вважають, що їхні дії виправдані.

Ідея використання фотографій для документування злочинної діяльності — другорядна. Важливіше те, що фотографи — це очі громадськості, вони документують те, що ми бачимо, щоб привернути до цього увагу всього світу.

З зображення солдата в Боснії, який бере участь в етнічній чистці — ополченець, який б’є ногами помираючу жінку — я зрозумів, що для візуального захисту цієї фотографії на тому самому знімку мають бути один із солдатів зі своїми знаками розрізнення, а також жертви. Я сподівався на знімок, де він проходить повз жертв, не обов’язково із занесеною ногою, якою він збирався їх ударити. Але це було свідоме рішення, яке гарантувало, що ніхто не зможе поставити під сумнів текст у підписі. Якби жертви просто лежали, це було б моє слово проти його слова. А так заперечувати набагато важче.

Члени сербського воєнізованого угруповання Аркана «Тигри» страчують неозброєних мирних мусульман під час першої битви боснійської війни. Це зображення слугувало доказом у численних справах при звинуваченні та засудженні людей за воєнні злочини. Зображення: Рон Хавів, Фонд VII.

Зображення цінні не лише як доказ і спосіб інформування громадськості, вони також можуть забезпечити жертвам певний захист. Зроблена мною фотографія — обраного віце-президента Панами, якого б’ють головорізи Мануеля Нор’єґи — стала настільки відомою, що забезпечила жертві, Ґільєрмо Форду, певний захист від нападів надалі.

Безпека обладнання й доказів

Швидке завантаження зображень у хмару — і обізнаність про те, що було опубліковано — важливі для захисту як фотографів, так і їхніх знахідок.

Цифрові технології, безумовно, змінили фотографію. Коли я фотографував на плівку, у деяких конфліктах траплялися випадки, коли мене зупиняли солдати, сердиті на те, що я нібито щось фотографую. Іноді вони виймали плівку з моєї камери, витягували стрічку з касети, підносили до світла, а потім робили висновок: «Добре, тут нічого немає», після чого повертали фотоапарат, вважаючи, що я взагалі не робив жодних знімків. Вони часто не розуміли, як працює фотографія.

Коли вперше з’явилися цифрові фотоапарати, ми просто видаляли зображення на задній частині екрана, але в наш час учасники бойових дій стали досвідченішими і знають, що ви можете відновити видалене зображення, тому тепер вони просто забирають усе — усі фотоапарати й карти пам’яті. Вони також уміють шукати в інтернеті. Тому, якщо ви щодня надсилаєте знімки в редакцію, і їх публікують, учасники бойових дій можуть легко це побачити. Тепер краще завантажувати зображення в хмару, щоб їх ніколи не можна було видалити. Утім, ви ризикуєте зіткнутися з людиною, якій не до вподоби ваші публікації, і тоді викрутитися буде важко.

Якщо говорити про пересування в зоні конфлікту, то фотографам зазвичай доводиться підходити до місця події трохи ближче, ніж відеографам, але в найскладніших ситуаціях відеооператори стояли поруч із нами. Вони також можуть використовувати звук — він здатен зробити щось не надто візуальне набагато драматичнішим. А нині, маючи камеру мобільного телефону, знімати відео навіть у дуже інтимних ситуаціях стало, звісно ж, значно простіше.

Документуючи протести й війну, ми досі використовуємо традиційне цифрове дзеркальне обладнання (DSLR). Та оскільки якість камери смартфона дуже висока як для відео, так і для нерухомих зображень, можна мінімізувати свою присутність, не тицяючи велетенською камерою в обличчях людей під стресом. Крім того, це може значно спростити отримання дозволу на прикомандирування.

Для короткометражного фільму, який я зняв під час Арабської весни в Лівії, я використовував «дзеркалку» для відео й фотографій, а також iPhone для фотографій — змінюючи їх залежно від ситуації.

Жахливі зображення

Важливо продовжувати документувати звірства, але не забувайте знаходити зображення, яких глядачі не проігнорують.

Публікація доказів можливих воєнних злочинів може вимагати делікатного балансування, а надто коли ви документуєте особливо жахливі або шокуючі події. Нещодавно New York Times опублікувала на своїй першій сторінці графічне зображення вбитої в Ірпені української родини. Лінсі Аддаріо, яка зробила фото, похвалила Times за те, що знімок розмістили в такому помітному місці, і я погоджуюся, що це було досить сміливо з боку Times і досить незвично для американських медіа.

Ці рішення мають знаходити золоту середину між повагою й наслідками та медіакультурою, тому іноді фотографам доводиться боротися за те, щоб зображення розмістили там, де його може побачити більше людей. Однак ви повинні змиритися з тим, що зображення воєнних злочинів або їхніх жертв не публікуватимуть щодня. Утім, редактори також мають бути дуже обережними, щоб не звикнути до звірств і не сказати: «Наша аудиторія бачила щось подібне минулого тижня, тож повторюватися не варто». Це неймовірно зневажливо, а також несправедливо до самої теми, яка має звучати так: «Чому ці вбивства мирних жителів продовжуються?» Наш обов’язок як новинних медіа — день у день нагадувати людям про злочини, які не припиняються.

Не скажу, що я роблю знімки, підлаштовуючись під редакторські рішення, але я свідомий того, як будую кадр із естетичного погляду. Я прекрасно розумію, що більшість людей не витримає деяких графічних зображень розірваного тіла. Навіть якби їх опублікували, читачі швидко перейшли б на наступну сторінку, бо ці фото мають жахливий вигляд. Якщо таке стається, фотографія є повністю провальною. Отже, вдала фотографія того, що може бути воєнним злочином, ловить той момент, що притягне читача, і це зробить її набагато сильнішою. Я хочу, щоб між глядачем і зображенням утворився зв’язок. Зворотною стороною медалі є те, що мене звинувачують у створенні «воєнного порно», і я сприймаю цю критику, але не погоджуюся з нею. Я намагаюся зробити все, щоб глядач побачив фотографію, бо якщо цього не станеться, тоді в чому сенс?

Вплив жінок — воєнних фотографів

Є жінки, які виконують таку саму або кращу роботу в зоні конфлікту, ніж чоловіки, тоді як тривалий час у воєнній фотожурналістиці — особливо у В’єтнамі та під час Другої світової війни, за деякими особливими винятками — домінували чоловіки. У наш час жіночий голос у цій сфері справді чують чи радше бачать завдяки роботам таких людей, як Лінсі Аддаріо, Гайді Левін і Керол Ґузі, яка отримала чотири Пулітцерівські премії — більше, ніж будь-який інший фотожурналіст. Це дивовижні фотографи з унікальними викликами й унікальними поглядами. У мусульманських країнах, наприклад, вони бачать світ, у який заборонено входити чоловікам, але, водночас, у патріархальних суспільствах до них можуть ставитися вкрай погано. З іншого боку, сексуальне насильство й насильство взагалі — набагато більша загроза для фотожурналісток. І це вимагає принципово інших оцінок ризиків, ніж у їхніх колег-чоловіків.

Звичайно, в Академії VII, освітньому відгалуженні Фонду VII, ми намагаємося дбати про рівність наших студентів – чоловіків, жінок і небінарних людей. Ми робимо це, щоб допомогти наступному поколінню зробити світ фотожурналістики більш згуртованим завдяки такій рівновазі.

Втручання

Будьте «помічником», а не «спостерігачем», якщо можете, але допомога жертвам — це особиста оцінка ризиків.

Не існує чіткого правила щодо втручання. Так, ви документуватимете ситуації між життям і смертю, на які потенційно можете вплинути, але це також може бути ваше життя чи смерть. Ви маєте ухвалити рішення, що ви можете — а чого не можете — робити. І, який ваш особистий додатковий ризик у разі втручання? Були випадки, коли мені вдалося допомогти людям — наприклад, на Гаїті та в Афганістані — а іноді я нічого не міг вдіяти. Що стосується останнього, то я твердо вирішив, що принаймні зможу задокументувати те, що відбувається.

Наприклад, коли я працював із сербськими «Тиграми Аркана» у прикордонному місті Бієліна в Боснії 1992 року, я сфотографував македонського албанця-мусульманина на ім’я Хайруш Зібері, який став одним із перших полонених під час війни в Боснії. Його кинули на землю, він підняв руки й, по суті, мовчки попросив мене допомогти йому. Я був безсилий щось вдіяти. Зрештою його завели в будівлю, потім він або випав, або його викинули з вікна. Він упав коло моїх ніг, його забрали в будинок, і я вже ніколи його не бачив. Я шукав його в лікарні наступного дня. Через дванадцять років його останки ідентифікували за допомогою ДНК. Коли я пішов відвідати його рідних, щоб пояснити свою поведінку, я очікував, що вони розлютяться, бо я не допоміг йому, але перше, що вони зробили, це витягли всі мої публікації з фотографіями їхнього сина, і сказали: «Дякуємо, що завдяки вам його загибель не лишилася непоміченою». Це було неймовірно. Вони відчули, що це мало наслідки. Насправді фотографії були частиною серії, використаної в Гаазі як докази воєнного злочину.

Практичні приклади

Підвищений ризик сексуального насильства для жінок-фотографів.

Сексуальна дискримінація та насильство залишаються більшим ризиком для фотожурналісток. Під час численних нападів на медійників, у часи протестів Арабської весни в Єгипті я був свідком епізодів сексуального насильства. Я пам’ятаю, як нам із моїм колегою Крісом Гондросом довелося прикривати жінку-фотографа, щоб безпечно провести її крізь натовп, бо чоловіки фізично знущалися з неї.

Прикомандировані на війні в Україні

Якщо ви подивитеся репортажі New York Times про Україну, кілька їхніх фотографів — Тайлер Гікс, Девід Ґуттенфелдер, Маурісіо Ліма — день у день працюють із певними підрозділами або випускають матеріал, присвячений медпунктам, бо вони вважають це важливим, навіть якщо це означає втрату інших кадрів деінде. Є також багато фотографів-фрилансерів, які витрачають місяці власного часу, живучи як солдати й документуючи ці умови. Їм не платять щодня, але зрештою вони отримають історію, яку, на їхню думку, важливо розповісти.

Рон Хавів — директор і співзасновник Фонду VII, а також співзасновник Фотоагенції VII. За останні три десятиліття висвітлював понад двадцять п’ять конфліктів і працював у понад ста країнах. Його роботи, що отримали численні нагороди, представлено в музеях і галереях у всьому світі.