Розслідування воєнних злочинів: Самодопомога при висвітленні травматичних подій

Останнє, чого хочуть воєнні злочинці, — це щоб журналісти дбали про себе. Звісно, краще, коли по твоїх слідах іде розслідувач, який потерпає від емоційного перевантаження та вигорання, недбало робить нотатки і взагалі забув, у чому цінність його роботи.

Бути стійким — не означає не піддаватися впливу стресу, натомість це — уміти з ним працювати.

Регулярно практикувати самодопомогу й заохочувати колег теж дбати про себе — необхідні кроки для протидії впливу людської жорстокості.

Вікарна травма

Деякі ризики пов’язані безпосередньо з перебуванням у місцях, де відбувається насильство. Але частіше проблеми виникають опосередковано, через багаторазове занурення в травматичні подробиці. Зокрема в таких ситуаціях:

• тісна взаємодія з джерелами, які зазнали травми (інтерв’ювання);
• перегляд фото та відео сцен жорстокості та насильства;
• опрацювання розповідей про жорстокість і насильство (читання розшифровок або прослуховування записів).

При вікарній травмі не обов’язково бути безпосереднім об’єктом знущань чи насильства, щоб зазнати її впливу (атаки тролей або погрози онлайн — це інша, хоч і пов’язана проблема).

Реакції та відповіді

Спочатку хороші новини. Сама специфіка нашої професії нас захищає. Сильне відчуття місії, робоча відстороненість, уміння бачити проблеми з різних точок зору, робота в команді, яка підтримує, — все це сприяє особистій стійкості журналіста.

Але високі ступені вікарної травми все одно можуть супроводжуватися такими негативними наслідками:

• Труднощі з концентрацією уваги
• Дратівливість
• Фізіологічні порушення (м’язова напруга, проблеми зі сном і травленням, ослаблений імунітет тощо)
• Погіршення настрою з підвищеною схильністю до негативного мислення
• Теми з робочого контенту просочуються у приватне життя та світогляд
• Труднощі з довірою та налагодженням контактів з іншими
• Провина чи сором
• Глибоке виснаження

Всупереч поширеним міфам, такі стресові реакції самі по собі не означають, що в журналіста є якась довготривала емоційна травма.

Усі перелічені вище проблеми — природні (хоча й небажані та неприємні) побічні продукти потрібних нам реакцій виживання в ситуаціях, коли наше тіло передчуває можливість насильства.

Зазвичай такі реакції на травму зникають самі собою після усунення загрози (такою загрозою може бути і велика кількість складних матеріалів), коли зв’язок між розумом і тілом знову має можливість заспокоїтися та повернутися до нижчого рівня збудження. Цей процес може тривати кілька днів або й тижнів.

Важливо зазначити, що під час тривалої кризи — наприклад, якщо ви живете і працюєте в зоні бойових дій — реакції, імовірно, залишатимуться гострими довше, аж поки триває конфлікт або нагадування про нього.

Візьмемо для прикладу нинішню ситуацію російської агресії в Україні: журналіст, який працював поблизу лінії фронту, може відчути зниження стресового навантаження після повернення в безпечнішу частину країни. Але навряд чи воно повернеться до рівня мирного часу, допоки триває війна.

Оператор знімає зруйнований будинок у Дніпрі після російського ракетного удару. Навіть покинувши лінію фронту й повернувшись у безпечніше місце, журналісти, які висвітлюють війну, все одно можуть відчувати стрес, вищий за норму. Зображення: Shutterstock.

Певний рівень стресу — цілком природний і очікуваний, але це не означає, що він не потребує уваги та контролю. Названі вище реакції заважають жити і працювати, а ігнорування їх може призвести до більш стійких проблем.

Найперше, що має значення, — це обізнаність (психологічна грамотність або розуміння того, що відбувається),  соціальна підтримка та навички самодопомоги.

У деяких ситуаціях може виникнути питання, чи варто звертатися за професійною психологічною підтримкою. Деякі журналісти вважають психотерапію корисною для вирішення особистих або робочих проблем. А сам момент, коли звернення по професійну допомогу, стає доцільним, а не просто можливим, дуже залежить від контексту ситуації.

У ситуації війни, як зазначено вище, гостріші реакції, відчуття доведеності до краю, відчуття заціпеніння тощо — не рідкість. Звертатися по індивідуальну психотерапевтичну допомогу рекомендовано, коли журналіст або інший учасник групи перебуває в кризовому стані й має значні проблеми зі щоденною психоадаптацією, здатністю керувати емоціями та виконувати прості завдання. (Якщо ви спілкуєтеся з колегою, у якого є такі складнощі, корисним може бути метод «перша психологічна допомога»).

Інша річ, коли війна закінчується або журналіст залишає зону бойових дій і повертається до мирної країни. Тоді нетипові довготривалі труднощі, що не піддаються самодопомозі, такі як непереборний смуток, нездатність відчувати або постійний гнів, цілком можуть указувати на необхідність звернутися по допомогу до спеціалізованого психотерапевта. Значні навантаження й постійний вплив вікарної травми можуть призводити до вигоряння, депресії та до посттравматичного стресового розладу (ПТСР).

Більшість людей із часом оговтуються від травматичного досвіду. Це не означає, що втрати забуваються, радше з ними стає легше впоратися.

Не існує єдиної формули благополуччя та психічного здоров’я. Якщо ви відчуваєте труднощі й не впевнені в тому, що успішно адаптуєтеся, зверніться по допомогу.

Співпереживання

Деякі журналісти ігнорують власний стрес, бо він здається таким тривіальним у порівнянні з тим, через що проходять їхні джерела. Це зрозуміле, але водночас  фундаментально неправильне трактування того, що насправді стоїть на кону.

Ефективність інтерв’ювання залежить від емпатії — здатності бачити речі з точки зору інших людей. Перебування в чужих емоціях таким чином створює можливість  перенесення певних аспектів цих переживань на журналіста через місточок емоційного зв’язку. Журналіст може почати перебирати на себе частину безпорадності, провини чи сорому своїх співрозмовників, навіть не усвідомлюючи цього.

З часом ці поодинокі впливи можуть накопичуватися. Одним із потенційних наслідків може стати черствість і нетерпимість до чужого горя — які вже відверто заважають брати інтерв’ю у вразливих людей. Іноді такий стан називають «втомою від співчуття», але точніше визначення це — «втома від емпатії».

Наша здатність працювати з жахливими травматичними образами або бачити травматичну подію очима іншої людини не нескінченна. Нам потрібно вміти не тільки встановлювати контакт, а й відсторонюватися.

Що нам допомагає

1. Стежте за глибиною занурення

Емпатію можна порівняти з м’язом: вона необхідна для повноцінної роботи, але стає сильнішою лише після адекватного відновлення. І розслідування — це радше марафон, аніж спринт.

Тож:

• Розводьте інтерв’ю в часі. Не плануйте забагато інтерв’ю в один часовий проміжок.
• Працюйте з найгіршим матеріалом, коли відчуваєте себе найсвіжіше — стримувати дистрес важче, коли ви втомилися.
• Уникайте повторного впливу за можливості. Стаття Дарт-центру описує конкретнішу тактику роботи з травматичними образами, її також можна застосувати в роботі з текстами й розшифровками.
• Робіть часті перерви. Час від часу намагайтеся переключати свій погляд на менш напружені аспекти матеріалу чи щось геть інше. (І якщо ви весь день проводите в кріслі, краще встаньте й порухайтеся).
• Проводьте час без екранів. Не будьте «на зв’язку» цілодобово: медіа-професіонали й за робочий час можуть отримати передозування новинами. Нагадування про роботу можуть підвищити фоновий рівень стресу та погіршити сон.

2. Знайте свої власні симптоми

У кожного з нас має характерну ознаку виснаження. Наприклад, скутість м’язів, біль у горлі, незвична дратівливість або раптові напади самокритики. Що б це не було, це сигнал: вам потрібно відновитися.

Ефективний журналіст — це журналіст, який добре відпочив.

3. Намагайтеся не позбуватися стресу, а вміти переживати його

Порада може на перший погляд суперечити інтуїтивному розумінню, але подолання стресу не означає намагань позбутися незручних думок та почуттів. Це нереально й у повсякденному житті, що й казати про розслідування воєнних злочинів.

Натомість спробуйте зменшити їхню гучність, щоб вони не мали сили витіснити позитивні моменти, які все ще присутні в житті. Просто відзначайте, що відбувається — так можна послабити стрес і відкрити простір для більшого відчуття контролю. А от боротьба з дискомфортом може його посилити.

4. Не припиняйте турбуватися про себе

Ми всі добре знаємо, що саме підзаряджає наші внутрішні батарейки. Але не кожен робить це регулярно, особливо коли проєкти термінові й захоплюючі.

Пам’ятайте, що великі обсяги негативного контенту самі по собі можуть витісняти позитивніші способи мислення, штовхати нас у бік перевтоми та послаблювати мотивацію до відновлювальних заходів та активностей.

У цьому може допомогти створення міні-ритуалів. Шукайте малі й легко досяжні речі: 10 хвилин фізичних вправ на день принесуть більше користі, ніж дві години раз на два тижні.

Також може стати в нагоді особистий контрольний список. У наведеній нижче схемі використаний простий мнемонічний прийом «Тіло — Розум — Дух», за яким можна визначити три питання самоперевірки, щоб регулярно їх собі ставити (за потреби — щодня).

Тіло: Як я дбаю про своє фізичне здоров’я?

Почніть із цього. Тіло — це місце, де виникає напруга. Фізичні вправи, достатня кількість випитої води, повноцінне харчування та якісний сон — усе це допомагає знизити рівень стресу. Зверніть увагу:

• Навіть прості фізичні вправи (розтяжка, ходьба, танці тощо) можуть допомогти змінити настрій і відновити рівновагу.
• Спробуйте опанувати якусь із технік швидкого зняття стресу, наприклад, глибоке діафрагмальне дихання або прогресивну м’язову релаксацію. (Цих технік зазвичай навчають солдатів і рятувальників, які працюють в умовах високого рівня стресу).
• Сон дуже важливий. Погугліть термін «гігієна сну». (На жаль, алкоголь не є снодійним засобом — він погіршує якість сну навіть у невеликих кількостях).

Розум: Як я даю собі раду з тим, що в мене в голові?

Важливо, під яким ракурсом ми розглядаємо проблеми, що з нами трапляються. У роботі з травмою корисно розвивати здатність цілеспрямовано відсторонюватися, щоб бути наполовину в матеріалі, а наполовину — поза ним, і не зациклюватися на ідеях-фікс. (Деяким людям у цьому допомагають техніки усвідомленості — «майндфулнес».) Можливо, час від часу вам у пригоді стануть такі запитання:

• Чи не беру я на себе більше, ніж можу реально досягти?
• Чи не звинувачую я себе в тому, що насправді не залежить від мене?
• Чи не ототожнюю я себе з якимось джерелом сильніше, ніж зазвичай.

Якщо ви відповіли «так» на будь-яке з цих трьох запитань, можливо, вам варто зупинитися й розібратися, чому так сталося. Може бути корисно поговорити про це з другом або з надійним колегою. Так само як і у випадку етичних дилем або відчуття, що ви застрягли в матеріалі. Можуть допомогти й ведення щоденника або методи креативного письма.

Ведення щоденника або методи креативного письма можуть бути ефективним способом подолання стресу та переживання травми. Зображення: Shutterstock

Дух: Що я роблю для зв’язку з чимось більшим за мене?

Дух, душа, трансцендентність — неважливо, як називати цей вимір. Під час роботи з травмуючими темами горизонти часто звужуються, і тоді легко втратити зв’язок із іншими, глибинними аспектами наших цінностей і стосунків.

На третьому рівні ми робимо те, що допомагає нам бути включеними до ширших можливостей і сенсів життя.

Значна кількість досліджень свідчить, що взаємодія з людьми, які нам небайдужі, а також прихильність до цінностей і почуття мети, які виводять нас за межі вузького розуміння себе, чітко корелюють із особистісною стійкістю.

Для журналістів деякі з цих переваг випливають із самої роботи, відданості журналістській місії та професійній етиці. Але найкраще додати для балансу й можливості з-поза роботи. Ось кілька прикладів видів діяльності, що допомагають:

• Проведення часу на природі
• Відвідування заходів, що викликають почуття захоплення чи благоговіння (концерти, спортивні змагання, релігійні чи духовні події тощо)
• Творчість (мистецтво, музика, садівництво тощо)
• Маленькі акти доброти до незнайомих людей
• Благодійність та волонтерство
• Плекання особистих стосунків і дружби

5. Приєднуйтеся до колективу

З назви останнього розділу випливає, що ця розмова стосується не тільки турботи про себе, а й колективної турботи, коли колеги підтримують одне одного. Ми з більшою ймовірністю зробимо все необхідне, щоб подбати про себе, якщо ті, хто нас оточують, підтримують це прагнення — і чинять так само.

Пам’ятайте, через вплив травм колеги подекуди почуваються самотньо й відсторонюються від решти журналістської групи. Це динамічний процес, тож потрібно бути уважними й готовими надати підтримку. Лідерська роль у цьому покладена на керівників та редакторів, але і в кожного журналіста є своя роль у підтримці колег. Міцна командна солідарність — це також і потужний спосіб протистояти залякуванню ззовні.

Інші ресурси

Посібник із роботи з вікарною травмою. First Draft

Підходи до вікарної травми представників різних професій: медичний персонал, правозахисники та люди, які працюють з жертвами злочинів

Гевін Різ — старший радник з питань навчання та інновацій у Дарт-центрі журналістики та травми (Dart Center for Journalism and Trauma), організації, що займається просуванням етичних підходів до висвітлення травми та насильства. Маючи значний досвід роботи в радіожурналістиці та документалістиці, Гевін з 2008 року працює тренером і консультантом новинних організацій, кінокомпаній та організацій з підтримки ЗМІ у більш ніж 25 країнах світу. Він був провідним продюсером фільму BBC «Хіросіма», який отримав міжнародну премію «Еммі» у 2006 році. Гевін є членом правління Британського товариства психологічної травми, а також понад десять років був членом правління Європейського товариства з вивчення травматичного стресу.