Розслідування воєнних злочинів: Пошуки зниклих

Примітка редактора: наприкінці цього розділу читайте спеціальне тематичне інтерв’ю Олівера Холмі з журналісткою-розслідувачкою Паскаль Боннефой Міраллес, яка ґрунтовно висвітлювала зникнення понад 3 тисяч людей під час 17-річного правління чилійського диктатора Авґусто Піночета.

Ясмен Алмашан страждала від невизначеності після того як один з її братів, Окба, зник із Дейр-ез-Зура, їхнього рідного міста на південному сході Сирії. Жінка дізналася про долю брата лише через три роки, упізнавши його труп серед тисяч закатованих у в’язницях президента Сирії Башара аль-Асада. Фотографії загиблих опублікував в інтернеті співчутливий фотограф-криміналіст.

Загалом Алмашан утратила п’ятьох із шести братів. Зник безвісти ще один її брат. Вважається, що його викрали озброєні бойовики, а ще троє загинули.

Майже десятиліття потому Алмашан — біженка, яка живе з уцілілими родичами в Європі, — досі шукає викраденого брата Башара. Тим часом убивць двох її братів так і не ідентифікували. Міжнародна спільнота досі не визначилася з підходом до десятків тисяч зниклих безвісти в Сирії.

«Це нормально, що біль притупляється після років чекання», — сказала Алмашан, тому докази того, що сталося з Окбою, були для неї «знеболювальним».

Її рішучість шукати правду та справедливість непохитна. «Надія — це мотивація. Маленькі здобутки — це мотивація. Те, від чого загалом страждають сирійці, — це мотивація, — каже вона. — Але мене не змусять замовкнути або заспокоїтися, доки ми не доможемося справедливості для них усіх».

Визначення зниклих

Сотні тисяч людей по всьому світу зникають безвісти через війни, конфлікти, міграцію, масове переміщення, стихійні лиха й організовану злочинність.

Збройні конфлікти — часто головна причина зникнення безвісти мирних жителів і бійців. Цивільні особи й комбатанти можуть пропасти на полі бою чи на передовій через бойові дії. Люди зникають під час заходів уряду проти інакомислення, часто з метою залякування інших, а також під час урядових кампаній проти організованої злочинності чи озброєних угруповань. Декого витягують із домівок — часто це роблять агенти в цивільному під покровом ночі — і про них більше ніхто не чує. Переміщення, викликане бойовими діями та викраденнями, може призвести до розлучення дітей із батьками, до розриву родинних зв’язків і руйнування культур. Зникнення часто супроводжується іншими злочинами, такими як катування, сексуальне насильство, прискорені суди та страти. Збройний конфлікт зазвичай також має прямим чи непрямим наслідком насильства добровільну втечу, і таке переміщення збільшує ймовірність зникнення людей.

Шаджа Абу Зейді (ліворуч), чий 14-річний син зник безвісти, на акції протесту «П’ятниця відставки», стоїть поруч із Мохаммедом Саїдом Алі, який плаче після запитання про його зниклого 16-річного сина, на площі Тахрір у Каїрі, Єгипет, 2011 рік. Сотні тисяч єгиптян вийшли на площу Тахрір під час повстання Арабської весни, молячись, скандуючи гасла й розмахуючи прапорами на переважно мирній демонстрації за вигнання президента Хосні Мубарака. Зображення: Рон Хавів, VII

Вважається, що найбільше людей зникло безвісти у Сирії, і переважно вони — жертви урядових агентів, ополченців і озброєних груп. Згідно з однією з оцінок ООН, 100 тисяч людей досі вважають зниклими безвісти після того, як 2011 року в Сирії вибухнули антиурядові протести й спалахнула громадянська війна, що триває понад десять років.

Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ), ключовий ресурс для родичів жертв зниклих безвісти під час конфліктів у всьому світі, свідчить, що за останні п’ять років кількість зниклих безвісти в усьому світі зросла на 80% і нині становить 180 тисяч.

Проте реальна кількість зниклих безвісти, імовірно, значно більша. Активні збройні конфлікти точаться по всьому світу (у 2021 році, до початку війни Росії проти України, було зафіксовано 54 конфлікти на державному рівні, а між 2012 та 2021 роками кількість недержавних конфліктів зросла на понад 50%, переважно в Африці й у Латинській Америці). Це ще дужче ускладнює реєстрацію й документування зниклих безвісти, оскільки доступ до інформації обмежено, вцілілі бояться говорити, а насильство триває.

Проблему зниклих безвісти ускладнює те, що кількість людей, яка тікає зі своїх домівок, зростає щороку, і сотні невпізнаних тіл, які щомісяця викидає на європейські береги, стають похмурим свідченням цієї тенденції. Загалом 2020 року у світі налічувався 281 мільйон мігрантів, більшість із яких — із Індії, Мексики, Росії, Китаю й Сирії.

Хоча родини, де хтось зник, страждають однаково, коли йдеться про розслідування зниклих безвісти, може бути корисним розуміти правові відмінності між різними групами.

• Насильницькі зникнення, коли держава (або інший суб’єкт) використовує силу, щоб позбавити людину свободи, і приховує або відмовляється визнати її місцезнаходження. Це пряме порушення міжнародних норм прав людини. Насильницькі зникнення також порушують або створюють загрозу порушення певних норм міжнародного гуманітарного права. Їх можна вважати воєнними злочинами. Якщо ці дії вчиняють масштабно чи системно, вони також можуть бути злочинами проти людства (див. розділ цього посібника про геноцид і злочини проти людяності). У випадку Сирії правозахисні групи назвали випадки зникнення безвісти десятків тисяч людей потенційним злочином проти людяності.
• Інші люди, які зникли безвісти внаслідок збройного конфлікту, не обов’язково пов’язані з воєнними злочинами чи іншими порушеннями міжнародного права. Причиною може бути те, що сім’ї, які тікають від насильства під час конфлікту, виявляються розділеними, або те, що зв’язок і документування не функціонують через відсутність належної інфраструктури. Незалежно від обставин зникнення, держави несуть певні зобов’язання згідно з міжнародним гуманітарним правом щодо обліку зниклих безвісти, зокрема відстеження їхньої долі, створення систем для централізації інформації про тих, хто перебуває під вартою, надання можливості військовополоненим спілкуватися зі своїми близькими й облік померлих, зокрема позначення місця поховання.

Тому пошук зниклих безвісти — це не лише гуманітарна проблема. Міжнародне право прав людини розробило багато детальних положень для запобігання порушення прав та обліку осіб, зниклих безвісти під час збройних конфліктів і поза ними; існують різні ООНівські й регіональні угоди та механізми для моніторингу цього питання.

Кетрін Бомберґер, генеральна директорка Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти, каже: «Я вважаю, що журналістам пора сприймати це як питання прав людини, коли йдеться про забезпечення прав живих родичів зниклих безвісти».

Як міжнародне гуманітарне право, так і міжнародне право прав людини вимагають розслідування можливих серйозних порушень. У разі ймовірних насильницьких зникнень держави повинні провести офіційне й ефективне розслідування долі та місцезнаходження зниклих безвісти осіб і обставин їхнього зникнення, незалежно від етнічного, релігійного чи національного походження зниклих безвісти осіб та їхньої ролі в насильницьких конфліктах чи порушеннях прав людини. Згідно з міжнародним правом прав людини, держави зобов’язані розслідувати зникнення незалежно від обставин, зокрема коли людина пропала або, як підозрюють, загинула на морі. У зв’язку з цим журналісти мають порушувати питання про систематичну неспроможність держав, особливо якщо їхні дії свідчать про дискримінаційні моделі або подвійні стандарти щодо мігрантів чи інших груп людей, таких як етнічні чи релігійні меншини. За словами Бомберґер, держава зобов’язана розслідувати випадки зникнення людей на її території чи під її юрисдикцією.

Роль журналістики в розслідуванні зникнень

Рідні тих, кого МКЧХ назвав жертвами «прихованої трагедії», долають важкий шлях. Подібно до слідчих і прокурорів, журналісти відіграли важливу роль, працюючи з родинами й активістами, щоб пролити світло на випадки зникнень безвісти, часом розкриваючи подробиці про злочинців, а часом допомагаючи возз’єднати родини.

Журналісти з Шрі-Ланки, Балкан, Аргентини й Лівану відіграли провідну роль у висвітленні важливості розкриття правди, виявлення злочинців і притягнення до відповідальності за насильницькі зникнення. Винних часто шукають десятиліттями після скоєння злочинів.

Тамільська сім’я, яка боїться викрадення, шукає порятунку в безпечному притулку на Шрі-Ланці, 2007 рік. Зображення: Рон Хавів, VII

Очевидно, що у випадках насильницьких зникнень зловмисники докладають чимало зусиль, щоб навмисно приховувати проблему або перетворити її на зброю. Вважається, що в Сирії більшість людей зникло безвісти в державних в’язницях, на контрольно-пропускних пунктах або в поспішно організованих похованнях під час боїв. Але люди так само зникали у в’язницях, якими керували збройні угруповання, і під час масових розстрілів ополченцями, зокрема одного з найжорстокіших угруповань у світі — так званої Ісламської держави та її сателітів. Уряд Сирії заперечує утримання будь-яких політичних в’язнів і не оприлюднив списків утримуваних, попри численні свідчення й докази того, що установи переповнені ув’язненими. Пізніші розслідування умов утримання і оновлення державних свідоцтв про смерть поставили під сумнів заперечення уряду і спонукали ООН до закликів нарешті вирішити долю в’язнів.

У М’янмі під час придушення антиурядових протестів зникли, були заарештовані або вбиті тисячі людей, зокрема діти. У Нігерії, Демократичній Республіці Конго та в інших країнах Африки на південь від Сахари тисячі зникли безвісти внаслідок громадянських війн або бандитських нападів і викрадень. (Тільки в Нігерії, де поширені викрадення бандитами й ворогуючими племінними угрупованнями, зниклими безвісти вважають 25 тисяч людей, більше, ніж половина з них — діти.)

У деяких випадках влада дискредитує свідчення потерпілих із політичних, етнічних, гендерних чи соціальних причин. У деяких суспільствах повідомлення про зниклу жінку стигматизується, оскільки викрадення часто супроводжуються сексуальним насильством і знущаннями, тому повідомлення про зникнення жінки означає, що вона зазнала сексуального насильства. Як у мирний час, так і під час війни, зникнення і вбивства корінного населення переважно ігнорували й не висвітлювали. Ті, хто зник безвісти на міграційних шляхах, а багато з них тікають від конфліктів, належать переважно до маргіналізованих груп, про становище яких також розповідають нечасто.

Однак плин часу не зупиняє пошуків зниклих. Країни, які мають справу з наслідками конфліктів, що давно закінчилися, досі стикаються з відчаєм і труднощами у пошуку й ідентифікації зниклих безвісти. «Зниклі» залишаються проблемою, над якою законодавці й кандидати сперечаються десятиліттями після того, як пролунав останній постріл. Виявляють нові масові поховання. На Шрі-Ланці рідні й надалі вимагають розкриття правди про долю приблизно від 60 до 100 тисяч зниклих безвісти під час одного з найтриваліших конфліктів в Азії (1983-2009).

Висвітлення пошуків зниклих стикається з багатьма проблемами. Час і мовчання беруть своє, як і страх уцілілих перед покаранням з боку влади, злочинних угруповань або сторін конфлікту, які залишаються при владі. Національні асоціації родин зниклих безвісти, місцеві й регіональні правозахисні групи та архіви соціальних мереж — чудові ресурси для дослідження минулих звірств і пошуку документів про випадки, про які, можливо, давно забули влада чи законодавці. Під час конфліктів причетні до насильницьких зникнень часто замітають сліди й намагаються знищити будь-які відомості про існування жертв. Відсутність доступу до місць скоєння злочинів і доказів ускладнює оприлюднення матеріалу. А інколи зниклі можуть самі не хотіти, щоб їх знайшли.

Деякі прості, але ефективні методи під час проведення такого роду розслідувань і пошуку підказок для ідентифікації злочинців включають пошук географічних орієнтирів для підтвердження місцезнаходження і створення хронології для повторної перевірки достовірності й послідовності подій. Пошук у соціальних мережах інформації про конкретних осіб, нинішніх чи колишніх посадовців та озброєні угруповання також допомагає створити базу даних і профілі для імен і облич, які згадуються в ЗМІ чи виринають у свідченнях вцілілих.

Однак однією з основних проблем, із якими стикаються ті, хто розслідує питання зниклих безвісти, є відсутність політичних стандартів, каже Бомберґер. «Наприклад, зараз люди закликають до створення гуманітарного механізму для Сирії й водночас — до повноцінних розслідувань і трибуналу в Україні», — зазначає вона.

«Війна в Україні підкреслила необхідність належного розслідування справ про зниклих безвісти відповідно до верховенства права, — пояснює Бомберґер. — Проблема полягає в тому, що досі існують подвійні стандарти, коли йдеться про дотримання принципів верховенства права при розгляді справ про зниклих безвісти в незахідних країнах».

Вона зазначає, що, наприклад, у сирійському конфлікті, де зниклими безвісти вважають близько 100 тисяч людей, дехто в міжнародному співтоваристві закликає до гуманітарного, а не правового підходу: «Скажімо, зосередивши увагу на праві родичів знати про долю своїх близьких, а не на кримінальній відповідальності. Крім того, у західних країнах існують подвійні стандарти, коли йдеться про розслідування зникнень негромадян і представників меншин».

Оскільки сирійський конфлікт не розв’язаний, а президент аль-Асад залишається при владі, деякі країни в регіоні та за його межами рухаються в бік нормалізації відносин із сирійським режимом. Разом із цією розрядкою лунають заклики створити механізм пошуку зниклих без застосування кримінально-правової складової. Це спричинило суперечки серед активістів і потерпілих про те, чи справді злочинцям «зійде з рук убивство».

Розслідувати долю зниклих безвісти під час конфлікту важливо не лише для захисту права вцілілих дізнатися про те, що сталося з їхніми близькими. Це також одна з функцій журналістики — викриття причетних до деяких із найгірших злочинів під час війни, надання правдивих фактів для історії, а суспільству — можливості перейти до мирного існування.

Налагодження стосунків із тими, хто вижив, опис реальної картини того, що часто є складним конфліктним середовищем, збір даних, правильні запитання владі й тим, хто має можливість вплинути на проблему, а також наполегливість – найважливіші знаряддя для розслідування долі зниклих безвісти. Для багатьох уцілілих єдиний спосіб загоїти свої рани – це справедливість.

Поради, інструменти й ресурси

Зміцнюйте довірливі стосунки з постраждалими та свідками

Коли ви розповідаєте про зниклих безвісти, зміцнення довірливих стосунків із тими, хто вижив, є чудовим місцем для початку розслідування. Мережі вцілілих — чи то у вигляді організованих груп, чи то окремих осіб — можуть запропонувати деякі з найважливіших деталей і підказок. У них є історія, фотографії та речі, подробиці життя зниклих безвісти, а в деяких випадках вони були з ними тоді, коли ті зникли, і можуть ідентифікувати місцезнаходження та злочинців. Налагодження довірливих стосунків з уцілілими й підтримання з ними зв’язку, навіть коли розслідування сповільнилося або зупинилося, є важливим для завоювання їхньої поваги й довіри, а також дає змогу глибше зрозуміти умови, за яких відбулися зникнення й конфлікт. Це навіть важливіше в ситуаціях, коли конфлікт триває або коли ймовірні злочинці досі можуть перебувати при владі. Рідні й уцілілі часто бояться говорити, а в багатьох випадках утратили надію розшукати своїх близьких. Гарантії безпеки тим, хто вижив, мають бути пріоритетом, який може включати такі складові, як пропонування їм анонімності й запевнення, що дані про їхню особу чи місцезнаходження будуть захищені, а також використання зашифрованих засобів зв’язку.

Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (ICMP)

ICMP — єдина міжнародна організація, яка займається виключно проблемою зниклих безвісти. Ця організація зі штаб-квартирою в Гаазі діє на основі угоди й має мандат на забезпечення співпраці країн і урядів у справі розшуку зниклих безвісти. Вона пропонує родичам і вцілілим знаряддя для інформування або отримання інформації про зниклих безвісти через свій веб-сайт, довідковий онлайн-центр і мобільний додаток. ICMP має бази даних про зниклих безвісти, доступні для громадських організацій та місцевої влади, і може просити в рідних зібрати й зберігати зразки ДНК. Вона також здійснює криміналістичні польові дослідження, зокрема розвідку поховань і ексгумацію. Повага до прав на конфіденційність — важлива, коли йдеться про доступ до даних, і родичі повинні дати на нього дозвіл.

У випадку 40 тисяч зниклих безвісти під час війни на Балканах ICMP зібрав півмільйона зразків ДНК зниклих і зіставив їх із понад 100 тисячами контрольних зразків родичів. Роблячи це, комісія сподівалася встановити особу зниклих безвісти з науковою достовірністю, прив’язати зниклих безвісти до місця розташування, дати родинам можливість отримати відшкодування й задокументувати докази для можливого використання в кримінальних процесах. Неймовірно, але близько 70% зниклих безвісти під час тієї війни зрештою знайшли. Ці дані досі доступні та відкриті для журналістського пошуку. У випадку Сирії, де більшість родин боїться ділитися своїми відомостями, оскільки уряд, звинувачений у ймовірних воєнних злочинах, лишається при владі, співпраця з ICMP є важливою, щоб вийти на родичів і отримати їхню згоду на розкриття подробиць.

Міжнародний комітет Червоного Хреста

МКЧХ відіграє провідну роль у встановленні правил війни, зокрема закріплення права людей знати про долю своїх зниклих безвісти родичів. Він визначив заходи під час конфліктів, які допомагають запобігти зникненню людей, — наприклад, закликав учасників бойових дій завжди мати при собі документи й провів кампанії за зберігання баз даних про смерті, поховання й затримання. Це також допомагає возз’єднати родини й документувати тих, кого вважають зниклими безвісти. Центральне агентство розшуку МКЧХ, засноване 1870 року, також збирає й ділиться інформацією зі всіма сторонами під час міжнародного конфлікту й допомагає сім’ям шукати своїх родичів.

МКЧХ — одна з небагатьох груп, які домовилися про доступ до державних пенітенціарних закладів, навіть у деяких із найбільш авторитарних режимів. Комітет, захищаючи свої нейтралітет і доступ, часто неохоче ділиться інформацією з пресою. Але співробітники МКЧХ і національних відділень Червоного Хреста по всьому світу співпрацюють із родинами, щоб допомогти знайти зниклих безвісти й подолати психологічну травму. Вони є чудовим ресурсом для опису зусиль, спрямованих на пошук або возз’єднання сімей. Звернення до рідних часто є найкращим способом дізнатися, чи готові вони поділитися подробицями про своїх зниклих безвісти близьких і їхні пошуки. Коли це можливо, повернення до місця, де їх востаннє бачили, завжди є гарним способом знайти нових свідків, підказки й допомогти відтворити останні відомі кроки зниклих.

11-річний Озіас Камбале Пімо з Ківанджи каже про те, чи живі його батьки, у Ґомі, провінція Північне Ківу, Демократична Республіка Конго, 2009 рік. Діти прибули до цього тимчасового місця відпочинку перед возз’єднанням зі своїми родинами завдяки Міжнародному комітету Червоного Хреста. Зображення: Рон Хавів, VII

Інші спеціалізовані центри

Аргентинська група судової антропології — це неурядова організація зі штаб-квартирою в Буенос-Айресі, яка застосовує криміналістичні наукові методи для розслідування, пошуку, виявлення, встановлення причини смерті, ідентифікації й повернення зниклих безвісти осіб. Вона працює з родинами, які скептично ставляться до офіційних розслідувань, міжнародних трибуналів та місцевих груп, і досліджує зникнення безвісти за широкого кола обставин: насильницькі зникнення; етнічне, політичне, інституційне, гендерне й релігійне насильство; торгівля наркотиками, торгівля людьми й організована злочинність; міграційні процеси, війни та збройні конфлікти, аварії й катастрофи. Організація тренує команди по всьому світу і пропонує журналістам експертні знання. Група часто бере участь в ексгумації місцевих могил, і їхня задокументована робота може дати підказки для розслідування.

Пошук у соціальних мережах та інші форми розслідувань на основі відкритих джерел мають важливе значення для знаходження інформації про зниклих безвісти осіб, визначення місця поховання і збору інформації про конкретний випадок насильства.

Центр із прав людини Каліфорнійського університету в Берклі підтримує судово-медичний проєкт, який допомагає з аналізом ДНК та ідентифікацією останків, з фокусом на Сальвадор. Центр працює з судово-медичними експертами й має слідчу лабораторію, яка здійснює збір інформації, перевірку й оцінку доказів у справах про притягнення до відповідальності винних у геноциді та злочинах проти людства. Центр пропонує тренінги для журналістів, слідчих тощо із цифрових розслідувань, розслідувань на основі джерел із відкритим кодом та інших інструментів, необхідних для висвітлення, планування і збору даних.

Сімейні та національні асоціації

Активісти в Аргентині, Мексиці й Сирії, серед інших, зібрали інформацію, створили національні бази даних і проводили кампанії, щоб допомогти знайти зниклих безвісти. Аргентинські жінки, відомі як «Бабусі Пласа-де-Майо» (або, як їх називають частіше, «Абуелас»), які втратили сина чи дочку через військовий режим 1970-х років, створили базу даних для ідентифікації майже 500 дітей, які зникли безвісти в той час. Станом на липень 2023 року вони знайшли 133 зниклих онуків.

У Сирії військовий фотограф, який утік із країни, незаконно вивіз десятки тисяч зображень жертв тортур у сирійських в’язницях, допомагаючи рідним ідентифікувати їхніх рідних, зниклих безвісти. Фотографії, які нині є частиною Caesar Files Organisation слугували доказами в першому процесі про тортури та вбивства в сирійських в’язницях, який відбувся торік у Німеччині. Виявлення таких місцевих груп і налагодження зв’язку з ними гарантує велику кількість інформації, це невід’ємна складова будь-якого збору даних і може мати результатом детальні розслідування, що привернуть увагу широкої громадськості.

Робоча група ООН із насильницьких або недобровільних зникнень

Цій групі з мандатом ООН доручено допомагати родинам шукати їхніх зниклих безвісти родичів, звертаючись до урядів від імені сімей. Вона закликає уряди розслідувати отриману організацією інформацію. Під час візитів до різних країн група консультує уряди щодо дотримання принципів прав захисту людини щодо зниклих безвісти й розслідує конкретні випадки, тому це — гарний ресурс для журналістів. Група публікує щорічні звіти про свою діяльність, а також періодичні звіти після візитів у країни й дотримується керівних принципів пошуку зниклих безвісти на основі міжнародних конвенцій. Звернення до експертів робочої групи ООН — хороший метод для верифікації й отримання актуалізованих даних про конкретні випадки, розуміння контексту справи про зникнення й наступних заходів із вирішення проблеми насильницьких зникнень.

Супутникові знімки

Отримати точніші дані під час пошуків зниклих безвісти дуже допомагають технології. Один із прикладів — історичне розслідування BBC News «Треблінка: знайдено приховані могили Голокосту». Завдяки супутниковим знімкам, георадарам та іншим криміналістичним інструментам, доповненим аерофотозйомкою місць із 1940-х років, BBC ідентифікувало в таборі смерті потенційні масові поховання. Через багато років відбулися археологічні розкопки, в результаті яких місця поховань було знайдено. Maxar і Planet Labs пропонують супутникові дані високої роздільної здатності партнерам, зокрема медіагрупам. Вони також були ефективними у відстеженні місць масових поховань, наприклад, в Україні й в Іраку. Перегляд змін на Google Earth — доступніший інструмент, але з меншою роздільною здатністю. За допомогою Maxar і Planet супутникам можна давати завдання і збільшувати зображення локацій. Крім того, GIJN пропонує Посібник із пошуку та використання супутникових зображень.

Приклади

Українські біженці зникають у Росії

Цей матеріал з’явився, коли журналісти Associated Press помітили, що українських біженців відправляють до Росії, де вони потім зникають. Оскільки вважається, що в Росії опинилося близько двох мільйонів українців, журналістам AP довелося взяти інтерв’ю в десятків людей і переглянути безліч російських і українських ЗМІ та облікових записів у соціальних мережах, щоб отримати точну картину. Основою розслідування був процес відстеження біженців. Журналістам вдалося записати інтерв’ю з українцями, які досі перебували в Росії, — а це було непросте завдання. Завдяки інтерв’ю з біженцями й активістами, які допомагали їм в’їжджати та виїжджати з Росії, репортери AP відтворили маршрути, які для багатьох людей розтяглися на тисячі кілометрів і під час яких їх тримали без зв’язку. Загалом журналісти поспілкувалися з українцями в семи європейських країнах, а також із багатьма українцями, які досі перебували в Росії. Вони визначили кілька пунктів перевірки — місць, де росіяни тримали біженців тижнями. Дорогою деяких із них роздягали для огляду, вони потерпали від інших порушень прав людини, оскільки їх утримували в так званих «фільтраційних таборах». Декого вже більше ніколи не бачили. Розслідування стало першим комплексним документальним свідченням систематичної депортації українців.

Тюремні камери в Сирії спорожніли через масові вбивства

У цьому матеріалі Луїза Лавлак і Закарія Закарія з Washington Post використали технології, щоб пролити світло на один із найжорстокіших аспектів тривалої громадянської війни в Сирії: долю тисяч ув’язнених, яких часто роками тримають без зв’язку з зовнішнім світом у застінках режиму. За словами Лавлак, сама тривалість громадянської війни в Сирії ускладнила завдання розслідування того, що відбувається з ув’язненими. З плином часу умови у в’язницях змінюються, відтак інтерв’ю з людьми, затриманими на початку конфлікту, не завжди проливають світло на нинішні обставини. Команда досліджувала супутникові зображення, щоб виявити нетипові нещодавні зміни — наразі це були тіла у дворі в’язниці — а потім шукала людей, які могли б підтвердити або спростувати очевидні знахідки. Журналісти звернулися до громадських організацій, щоб зв’язатися з тими, хто вижив і вийшов на волю невдовзі після того часового проміжку, а також провів певний час у розташованих поблизу того двору частинах в’язниці. «Ті, хто вижив, зв’язали нас із іншими, і з часом їхні свідчення створили яскраву картину — пізніше конкретизовану юридичними джерелами — про прискорені страти після систематичного недогляду», — розповіла Лавлак. Результатом є дев’ятимісячне розслідування, що викрило урядову практику спрощеного судового розгляду і страти політичних в’язнів в одній великій в’язниці — та, ймовірно, інших подібних установах, — що може бути тяжким воєнним злочином. Хоча в матеріалі немає імен зниклих безвісти затриманих, він допомагає їхнім родичам зрозуміти, що могло з ними статися.

Розшук викрадених дітей «брудної війни» в Аргентині

Минуло вже 40 років, але журналісти досі намагаються з’ясувати долю дітей, викрадених у найтемніші роки аргентинського військового режиму Хорхе Рафаеля Відели. У той період понад 30 тисяч людей, зокрема щонайменше 500 немовлят, зникли безвісти. La Repubblica, Le Monde і Guardian почали транскордонне розслідування, щоб знайти цих дітей. Більшість із них, як вважають, проживає в Європі. Репортери Лоренцо Тондо, Елена Бассо та Сем Джонс знайшли одну таку дитину в Лондоні за допомогою колишніх урядових джерел і місцевих груп активістів. «Але відшукати його було не найскладнішою частиною цього розслідування, — пояснив Тондо. — Найскладнішим було переконати його дати інтерв’ю». Як і багато інших дітей, він не хотів, щоб його знайшли. Багато хто боявся, що їх звинуватять у колабораціонізмі, переживав за своїх прийомних батьків або просто любив їх. Журналісти пояснили суть розслідування і його мету — висвітлити звірства військового режиму. А потім стали чекати. За два місяці давно викрадена дитина погодилася поділитися своєю історією. Результатом став вичерпний матеріал, що не просто розкрив долю зниклих безвісти дітей, а й розповів їхній бік історії — не лише про їхнє місцезнаходження, а й про те, чому багато з них не хотіли, аби їх знайшли.

Guardian, La Repubblica та Le Monde провели транскордонне розслідування, щоб відшукати дітей, викрадених у затриманих політичних в’язнів і переданих на виховання родинам військових під час «брудної війни» в Аргентині. Зображення: скріншот, Guardian

Убивства, арешти та зникнення протестувальників у Нігерії

Нігерійський репортер Фісайо Сойомбо 10 тижнів розслідував смерть і зникнення майже двох десятків цивільних осіб, деяких досі не ідентифікованих, після нападу військових на демонстрантів у жовтні 2020 року в Лаґосі. Сойомбо опитав тих, хто вижив, і рідних затриманих, та безпосередньо зіткнувся з двома найскладнішими проблемами, пов’язаними з висвітленням теми зниклих безвісти: страхом сімей перед спілкуванням із репортерами й терором, який застосовують злочинці, щоб змусити їх мовчати. Багато родичів довго живуть із надією, що їхні близькі повернуться, і тому намагаються не повідомляти про свої випадки. Сойомбо ідентифікував і склав профілі загиблих та зниклих, спілкувався зі свідками й родинами, переглядав відео й фотографії, які ширилися в соціальних мережах, і документував отримані погрози. Його матеріали розкривають нову інформацію й пропонують один із найдетальніших описів нападу, зокрема осіб нападників, тоді як армія досі заперечує будь-яку свою причетність.

Особливий фокус: про «зниклих» у Чилі

Інтерв’ю Олівера Холмі з Паскаль Боннефой Міраллес

Щоб зібрати разом історію насильницьких зникнень за режиму Авґусто Піночета, генерала, який правив Чилі з 1973 до 1990 року, Паскаль Боннефой Міраллес ухвалила сміливе рішення: поговорити не лише з родичами тих, хто зник безвісти, а й спробувати взяти інтерв’ю у виконавців цих масових злочинів.

Паскаль Боннефуа Міраллес. Зображення: знімок екрана Universidad de Chile

У той час це могло здатися нездійсненним завданням. Але, як каже GIJN чилійська журналістка, яка прагне заохотити інших до розслідувань: «Ти ніколи не знаєш, що знайдеш».

Хоча багато хто відмовився, кілька колишніх військових і офіцерів поліції мали з Боннефой Міраллес довгі розмови. Один запросив її до себе в дім після того, як вона без попередження постукала в його двері. Боннефой Міраллес каже, що вона не хвилювалася за власну безпеку, оскільки тоді, коли вона почала їх розслідувати, зникнення були «дуже давніми справами». «Минуло багато десятиліть, — каже вона. — Що вони можуть тепер зробити? Вони не мають влади, вони більше не в армії».

Ці свідчення допомогли їй здійснити кілька проривів у розслідуванні. Вона ідентифікувала жорстокого офіцера, який був відомий лише як «Принц», підтвердила, що американського журналіста Чарльза Гормана доставили на Національний стадіон перед тим, як убити одразу після заколоту 1973 року, і встановила, як саме армія швидко позбулася тіл затриманих і страчених на цьому стадіоні.

Боннефой Міраллес, авторка кількох книг про кампанію насильницьких зникнень за часів Піночета, каже, що вона ставиться до цих злочинців так само, як і до будь-кого іншого під час інтерв’ю. Виявляючи зацікавленість і співчуття, вона встановила, що колишні офіцери набагато відвертіше розповідали про те, що вони бачили, хоча — що не дивує — досі неохоче обговорювали власну участь. «Більшість із них розкажуть вам усе, крім того, що робили самі, — каже вона. — Краще не змушувати їх казати, що вони теж були неправі. Бо це може зробити хтось інший».

Сара Ель Діб — журналістка Associated Press (AP). Приєдналася до команди глобальних розслідувань AP у 2021 році незадовго до того, як Росія розпочала війну проти України. Сара була частиною проекту War Crimes Watch Ukraine — спільного проекту з Frontline (PBS), який спрямований на збір, перевірку та документування доказів потенційних воєнних злочинів в Україні. Також вона працювала на палестинських територіях та в Ізраїлі, Дарфурі та Судані, Єгипті, Лівії та Ємені.

Рон Хавів — кінематографіст, номінований на премію «Еммі», нагороджений відзнаками фотожурналіст і співзасновник фотоагентства VII, яке займається документуванням конфліктів і боротьбою проти порушень прав людини в усьому світі. Він також — співзасновник некомерційної організації VII Foundation, яка займається документальними проєктами й безкоштовно навчає візуальної журналістики.