Розслідування воєнних злочинів: Торгівля зброєю

Примітка редактора: цей розділ є новим доповненням до Посібника журналіста з розслідування воєнних злочинів, який ми вперше опублікували у вересні 2023 року. 

Світова торгівля зброєю — це багатомільярдна індустрія, яка функціонує на перетині комерції, геополітики та прав людини. Продаж зброї дозволяє добре заробляти корпораціям та державам, проте може мати жахливі наслідки, коли зброю використовують для вчинення воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноциду або злочину агресії. У таких випадках експортерів і продавців можна розглядати як співучасників скоєння цих злочинів, навіть якщо міжнародна кримінальна відповідальність компаній залишається дискусійним питанням. Журналісти відіграють вирішальну роль у розкритті цих складних і часто прихованих зв’язків, а також у притягненні до відповідальності як держав, так і окремих осіб.

Цей розділ створили, щоб допомогти журналістам у розслідуванні випадків, коли продаж зброї можна кваліфікувати як співучасть або підбурювання до національних і міжнародних злочинів у збройному конфлікті. Для цього необхідно зрозуміти правові рамки, визначити методи розслідування та подивитися на практичні приклади, щоб навчитися виявляти зв’язок між передачею зброї та ймовірними міжнародними або національними злочинами та системними порушеннями прав людини. Це нелегке, але необхідне завдання.

На кону величезні гроші. За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру (Stockholm International Peace Research Institute — SIPRI), у 2020–2024 роках США були найбільшим світовим експортером озброєнь, на них припадало 43% світового експорту зброї. За ними йшла Франція з 9,6%, тим часом частка Росії за цей період скоротилася до 7,8%. Принаймні, це те, що відомо. Ці цифри також підкреслюють концентрацію експорту озброєнь серед кількох ключових гравців (особливо США, Франції, Росії, Китаю, Німеччини й Великої Британії) — цікаво, що переважно це члени Ради Безпеки ООН. Приватні компанії, що працюють у цій сфері, часто стрибають між різними юрисдикціями, щоб уникнути санкцій, а випадки судового переслідування за нелегальну передачу зброї залишаються рідкісними.

Цей розділ посібника має на меті озброїти журналістів інструментами та знаннями, необхідними для розслідування постачання зброї, що може сприяти вчиненню воєнних злочинів. Для цього необхідно розуміти правову базу, виявляти, у яких конфліктах таке відбувається, документувати докази, відстежувати ланцюжки постачання та оцінювати, чи відбулися правопорушення.

Розуміння правової бази

Журналістам, які прагнуть розслідувати потенційну співучасть у воєнних злочинах, важливо розуміти правову базу. Це рамки, що встановлюють зобов’язання держав, які підписали та ратифікували відповідні угоди, а в деяких випадках стосуються й приватних осіб, і розмежовують законні передачі зброї та такі, що можуть сприяти серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права (МГП) або, у більш широкому сенсі, порушенням прав людини.

Договір про торгівлю зброєю (ДТЗ), що був ухвалений у 2013 році й набув чинності у 2014 році, став наріжним каменем для 116 держав-учасниць, які офіційно схвалили регулювання глобальної торгівлі зброєю (ще 23 країни підписали договір, але ще не ратифікували його). Багато з підписантів є великими виробниками озброєнь — проте примітно, що США й Росія відсутні в списку членів договору (США підписали, але офіційно не затвердили угоду).

Стаття 6 ДТЗ прямо забороняє державам надавати дозвіл на постачання зброї, якщо їм відомо, що ця зброя буде використана для вчинення воєнних злочинів, злочинів проти людяності або геноциду.

Магістр права Квінтен ДеГрут — молодий експерт з МГП та прав людини — прокоментував для цього проекту: «Ця норма встановлює чіткий критерій відповідальності держав — це не те саме, що вчинення воєнних злочинів — і журналістам корисно посилатися на неї у своїх статтях, підкреслюючи, що саме держава несе відповідальність за міжнародним правом, коли її поставки зброї сприяють вчиненню воєнних злочинів у державі-одержувачі».

Окрім прямих заборон, стаття 7 ДТЗ вимагає від держав-експортерів оцінювати, чи може зброя бути використана для вчинення або сприяння вчиненню серйозних порушень МГП або прав людини. Якщо такий ризик виявляється, стаття 7 передбачає, що держава «не дає дозволу» на експорт. (Більше про міжнародні угоди щодо озброєнь дивіться у розділі «Заборонені та обмежені у використанні види зброї» цього посібника).

Крім ДТЗ, є Женевські конвенції 1949 року та Додаткові протоколи до них, які формують основу МГП, визначаючи захист цивільних осіб і військовополонених під час збройних конфліктів. Ці договори зобов’язують усі держави поважати МГП та забезпечувати його дотримання, посилюючи ґрунтовану на здоровому глузді відповідальність, що пов’язана з ризиками, властивими будь-якому постачанню озброєнь. Серед основних правових запобіжників там є заборона невибіркових нападів, вимога розрізняти цивільне населення й комбатантів, зобов’язання вживати всіх можливих запобіжних заходів під час нападу, а також заборона на засоби, зброю та методи, несумісні з МГП. Ці договори зобов’язують усі держави «поважати й забезпечувати повагу» до МГП.

Дехто стверджує, що сюди також входить зобов’язання не надавати допомогу/не сприяти (наприклад, не передавати зброю) у випадках, коли відбуваються порушення МГП. Проте це тлумачення не є загальноприйнятим і залишається дискусійним, оскільки деякі держави — наприклад, США — не вважають себе зв’язаними цими зобов’язаннями в ситуаціях, коли вони не є стороною конфлікту. Ключові керівні документи, такі як Правило 144 Міжнародного Комітету Червоного Хреста, також не містять конкретних згадок про постачання зброї.

На регіональному рівні Спільна позиція Європейського Союзу 2008/944/CFSP встановлює юридично обов’язкові критерії для держав-членів при оцінці ліцензій на експорт озброєнь. Ці критерії вимагають від держав-членів оцінювати ставлення одержувача до МГП. Крім того, вони також включають міркування щодо прав людини, регіональної стабільності та ризику перенаправлення зброї несанкціонованим користувачам.

На додачу до цих засобів існує ще кілька міжнародних інструментів, спрямованих на запобігання незаконній торгівлі та розповсюдженню стрілецької зброї й легких озброєнь. Програма дій Організації об’єднаних націй заохочує держави вживати заходів на національному, регіональному та глобальному рівнях для контролю над стрілецькою зброєю й легкими озброєннями. Міжнародний документ з відстеження (Internatinal Tracing Instrument — ITI) зобов’язує держави запровадити стандартизовані процедури маркування та відстежування стрілецької зброї й легких озброєнь, посилюючи відповідальність за порушення й полегшуючи виявлення незаконних потоків озброєнь. На регіональному рівні є договори на кшталт Кіншаської конвенції, що сприяють контролю над стрілецькою зброєю та легкими озброєннями в Центральноафриканській республіці та Руанді й спрямовані на запобігання незаконній торгівлі ними та їхньому розповсюдженню.

Торгівлю стрілецькою зброєю та легким озброєнням іноді особливо важко регулювати. Зображення: Shutterstock

Крім того, Протокол про вогнепальну зброю, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, зосереджується, серед іншого, на сприянні співробітництву між державами в боротьбі з незаконним виготовленням та обігом вогнепальної зброї, її складових частин, компонентів і боєприпасів до неї. Крім того, Вассенаарські угоди, хоча й не є юридичними зобов’язаннями, однак заохочують прозоре й відповідальне постачання звичайних озброєнь і товарів подвійного використання.

Сукупно ці правові інструменти встановлюють параметри, у межах яких має відбуватися передача озброєнь. Вони також створюють рамки, за якими журналісти можуть оцінити законність угод із продажу озброєнь визначити, чи варто розслідувати випадки, коли передача озброєнь могла призвести до серйозних порушень міжнародного права (головне у журналістських матеріалах чітко розмежувати, що ці документи стосуються відповідальності держав, але саме по собі їхнє порушення не є вчиненням воєнних злочинів державами).

Вибір конфлікту та побудова розслідування

Наступний крок для журналістів —подивитися, під час яких конфліктів зброя могла відіграти роль у порушенні МГП. Варто почати з тих війн, де авторитетні організації, такі як ООН або великі правозахисні групи, повідомляли про порушення міжнародного права.

Корисно почати з таких питань: «Які держави або компанії постачають зброю учасникам цього конфлікту? Чи можна довести походження цієї зброї? Чи з’являється ця зброя в ситуаціях можливого порушення МГП? Чи якісь держави, неурядові організації або агентства ООН уже висловлювали занепокоєння з приводу цих поставок зброї? Чи повідомляв хтось інший про це питання? Чи є нові докази для подальшого розслідування?»

Документування воєнних злочинів

Вибравши, який конфлікт розслідувати, журналісту потрібно документувати конкретні інциденти, які можуть бути воєнними злочинами. Зокрема, це невибіркові або непропорційні напади на цивільне населення, руйнування захищених об’єктів інфраструктури, таких як лікарні або школи, а також використання забороненої зброї, наприклад, касетних боєприпасів або протипіхотних мін.

Щоб зробити це ефективно, варто зазирнути в звіти з місць подій, надані такими організаціями, як Amnesty International, Human Rights Watch, «Лікарі без кордонів» та Рада ООН з прав людини. Деякі з цих організацій публікують перевірені свідчення, супутникові знімки та результати експертного аналізу, які пов’язують конкретні інциденти з певною тактикою або типом зброї.

Журналістам слід вивчити набори даних, які можуть показати непропорційну шкоду цивільному населенню, використання вибухової зброї в населених районах, а також будь-які інші набори даних (див. ресурси благодійної організації Every Casualty Counts щодо даних про шкоду, завдану цивільному населенню), які можуть допомогти у виявленні порушень.

Створення електронної таблиці або бази даних інцидентів — зі стовпчиками для часу, дати, місця, типу застосованої зброї, винуватця, жертв серед цивільного населення й можливих правових порушень — може допомогти в систематизації отриманих даних і в підготовці до наступних етапів розслідування. Це питання більш детально розглядають в інших розділах цього посібника.

Ідентифікація застосованої зброї

Після того, як задокументували конкретний інцидент, наступним важливим кроком для розслідувачів є визначення походження використаної зброї. Цей процес часто починають з детального аналізу фотографій і відеозаписів, опублікованих у відкритих джерелах після нападу. Цінний візуальний матеріал часто можна знайти в соціальних мережах, публікаціях громадян та громадських журналістів. Фотографії, на яких зображені фрагменти зброї — наприклад, залишки бомб, хвостовики або гільзи — іноді дозволяють відстежити конкретних виробників за унікальними серійними номерами, заводським маркуванням або конструктивними характеристиками. Це вагомий речовий доказ походження зброї.

Деякі організації розробили вичерпні посібники, які допомагають ідентифікувати вибухонебезпечні предмети. Ресурс Bellingcat «Посібник для початківців з ідентифікації вибухонебезпечних предметів за зображеннями у соціальних мережах» пропонує методологію аналізу візуальних доказів для встановлення типів і походження зброї. Так само й ГО «Сапери без кордонів» пропонує посібник «Базова ідентифікація боєприпасів в Україні», який містить чимало зображень і даних про боєприпаси, які вже виявляли в Україні.

Залишки знищеного російського безпілотника «Шахед», виставлені на вулиці Хрещатик у Києві. Зображення: Shutterstock, Дмитро Столяренко

На додаток до цих ресурсів, дуже корисно поспілкуватися з експертами-зброярами або такими організаціями, як Conflict Armament Research (CAR) або Action on Armed Violence (AOAV). (Примітка редактора: автор цього розділу є виконавчим директором AOAV). CAR має посібники з ідентифікації за війнами, роками та регіонами, які можуть допомогти співвіднести візуальні докази з конкретними моделями й виробниками зброї. На додаток до цих ресурсів, журналісти можуть також подивитися на такі організації, як інститут ООН ЮНІДІР (Інститут Організації об’єднаних націй з дослідження проблем роззброєння), який проводить дослідження щодо кінцевого використання та сертифікації кінцевого користувача в межах програми зі звичайних озброєнь і боєприпасів; Control Arms — неурядова організація, що займається моніторингом торгівлі зброєю; і Секретаріат ДТЗ, який отримує звіти від держав і публікує інформаційні добірки, хоча й із певними обмеженнями.

Врешті-решт, дуже важливо розуміти й маркування на боєприпасах. На них часто наносять специфічні кольорові коди та буквено-цифрове маркування, які вказують на їхній тип, походження та призначення. Наприклад, кольорові смуги на артилерійських снарядах можуть означати, чи є вони фугасними, димовими або навчальними. Розшифровка цих кодів потребує знань систем маркування різних країн і виробників.

Додатковою підказкою для ідентифікації можуть стати фізичні розміри та конструктивні особливості зброї. Порівнюючи розмір і форму боєприпасу з відомими стандартами, аналітики можуть звузити коло потенційних моделей. Такі методи, як фотограмметрія — зокрема, з використанням програмного забезпечення, наприклад Agisoft Metashape або PhotoModeler, можна застосувати, коли пряме вимірювання неможливе. Так можна створювати 3D-моделі й точно визначати масштаб за фотографіями. Крім того, такі інструменти, як База даних вибухонебезпечних предметів НАТО (NATO EODD), ARES Weapon ID Suite й Ammunition Management Activity Platform (AMAP) Женевського міжнародного центру з гуманітарного розмінування (GICHD), можуть допомогти у зіставленні різних можливих видів зброї за розміром і структурними характеристиками. Ці технології допомагають ідентифікувати озброєння віддалено, зменшуючи потребу в фізичному доступі в умовах конфлікту або після вибуху.

Нові технології значно підвищують ефективність і точність ідентифікації боєприпасів, адже роблять можливим дистанційний аналіз, автоматизують візуальне розпізнавання й інтегрують бази даних для порівняння в реальному часі. Передові технології, наприклад, розпізнавання зображень на основі штучного інтелекту, програмне забезпечення для тривимірної фотограмметрії або алгоритми машинного навчання, тепер дозволяють ідентифікувати типи зброї лише за уламками або фотографіями. Оперативні працівники й аналітики дедалі частіше покладаються на відео з дронів, інтерфейси доповненої реальності та хмарні експертно-криміналістичні бази даних для швидкої класифікації боєприпасів — навіть у небезпечному чи важкодоступному середовищі. Ці інструменти не лише прискорюють судово-експертний аналіз, а й підвищують точність даних, використовуваних під час гуманітарного розмінування та документування бойових дій.

Такі групи, як VFRAME й Tech 4 Tracing, розробляють інструменти, що використовують алгоритми машинного навчання та комп’ютерний зір для автоматизації різних аспектів ідентифікації боєприпасів. У 2017–2021 роках VFRAME співпрацювала з берлінською організацією Mnemonic, яка займається цифровим документуванням злочинів під час збройних конфліктів і порушень прав людини, над «пілотним проектом з використанням комп’ютерного зору для пошуку боєприпасів у мільйонах відеозаписів». Tech 4 Tracing, фінансована ЄС через Європейську комісію, зазвичай приходить на допомогу журналістам у виконанні конкретних завдань.

Поінформованість про ці технологічні досягнення може надати журналістам додаткові можливості для ідентифікації зброї. Навіть якщо не вдалося отримати фізичні фрагменти, важливу інформацію про походження зброї можуть дати високоякісні зображення, проаналізовані відповідними експертами.

Артилерійські снаряди, зокрема ці 155-мм снаряди для самохідної гармати M107 американського виробництва, мають зовнішнє маркування, за яким слідчі часто можуть відстежити їхній тип і країну походження. Зображення: Shutterstock

Відстеження ланцюжка постачання

Після того, як вдалося ідентифікувати зброю, застосовану під час конфлікту, подальші кроки журналістського розслідування включають відстеження її шляху від виробника до поля бою. Аналіз усього ланцюжка постачання має вирішальне значення для розуміння механізмів передавання зброї та оцінки потенційних порушень міжнародного права.

Першочерговим ресурсом для цього є база даних Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру (SIPRI) з передавання озброєнь. Ця всеосяжна база даних містить детальну інформацію про міжнародні постачання основних видів звичайних озброєнь із 1950 року, включно із даними про постачальників, одержувачів і типи переданих озброєнь. Аналізуючи ці дані, журналісти можуть виявити закономірності та конкретні транзакції, які можуть мати до них відношення.

Отримати більш детальну інформацію часто допомагають національні звіти про експорт озброєнь. У Великій Британії уряд публікує щоквартальні та щорічні звіти про стратегічний експортний контроль, у яких детально описують погодження ліцензій за напрямками й типами. Доступ до цих звітів можна отримати на офіційному вебсайті уряду Великої Британії. Аналогічно, Європейський Союз узагальнює дані про експорт озброєнь із країн-членів у щорічному звіті, який дає уявлення про обсяги та характер експорту озброєнь у ЄС. У США звіти Державного департаменту США за розділом 655 містять офіційні дані про «дозволи на прямі комерційні продажі», а Агентство оборонного співробітництва (DSCA) робить оголошення про найбільші закордонні військові продажі.

Важливо співвідносити рік експорту з роком використання зброї. Наприклад, якщо країна отримала партію керованих ракет у 2023 році, а удар з використанням тих самих боєприпасів був нанесений у 2024 році, можна встановити більш тісний зв’язок. Тут варто зазначити, що деякі боєприпаси й зброя залишаються в арсеналах роками, що ускладнює встановлення прямого зв’язку між їх придбанням і використанням. У зонах активних конфліктів держави можуть використовувати старі боєприпаси, які були експортовані багато років тому, особливо під час широкомасштабних наступів.

Розуміння хитросплетінь ланцюгів постачання зброї вимагає ретельного аналізу наявних даних і звітів. Використовуючи такі ресурси, як база даних SIPRI та національні звіти про експорт, журналісти можуть виявити шляхи, якими зброя потрапляє у зони конфліктів, проливаючи світло на потенційні порушення міжнародного права та сприяючи публічному обговоренню питання підзвітності торгівлі зброєю.

Бронетранспортери на Міжнародній виставці оборонної промисловості, 2024 рік, місто Кельце, Польща. Зображення: Shutterstock

Оцінка правопорушень

На цьому етапі журналістам варто повернутися до правових рамок. Згідно з ДТЗ, експортери не повинні схвалювати постачання, якщо вони знають, що воно буде використане для вчинення воєнних злочинів. Але що значить «знають»?

На практиці суди та правники тлумачать, що відповідно до ДТЗ, це поняття включає й пряме знання, і непряме — тобто те, що розсудливий чиновник повинен був би знати на той час. Слід зазначити, що правовий стандарт для «знання» залишається досить високим, вимагаючи практично повної впевненості в тому, що зброю будуть використовувати для вчинення воєнних злочинів. Крім того, стаття 7(2) Угоди визначає, що навіть якщо оцінка ризику є негативною, держава-експортер все одно може продовжувати експорт, якщо їй будуть запропоновані та вжиті компенсуючі заходи, такі як гарантії для зміцнення довіри.

Якщо експерти ООН або громадських організацій вже повідомляли про практику невибіркових авіаударів зі сторони покупця, експортеру буде складно посилатися на свою необізнаність (хоча він усе одно може це зробити). Оцінка ризику включає три ключові фактори: як отримувач зброї поводився в минулому, про що свідчить його офіційна військова стратегія або доктрина про застосування сили, і які обіцянки він дав країні-експортеру щодо використання цієї зброї. Якщо в минулому він ігнорував порушення або не реагував на варті довіри попередження, це може свідчити про те, що експортер мав (пряме) або повинен був мати (непряме) достатнє знання про ризик, яке потенційно може перетинати встановлений законом поріг як фактичного, так і конструктивного знання.

Поінформованість та підзвітність уряду

Визначення того, що було відомо урядам країн-експортерів на момент продажу зброї, передбачає ретельне вивчення офіційних реєстрів, урядових процедур і нормативних актів. У Великій Британії, наприклад, у парламентських дебатах і слідчих комісіях змогли викрити поінформованість уряду щодо потенційних порушень прав людини у країнах-реципієнтах. Запити на доступ до публічної інформації також можуть розкрити внутрішні комунікації та оцінки ризиків, пов’язаних з експортом озброєнь.

Знаковий випадок, що підкреслив відповідальність уряду, стався у 2019 році, коли Апеляційний суд Великої Британії ухвалив, що рішення уряду продовжити ліцензування експорту зброї до Саудівської Аравії було незаконним. Апеляційний суд встановив, що уряд Великої Британії діяв незаконно, оскільки не зміг належним чином оцінити, чи вчинила коаліція на чолі з Саудівською Аравією порушення міжнародного гуманітарного права в Ємені. Рішення підкреслило юридичний обов’язок проводити ретельну оцінку ризиків перед тим, як надавати дозвіл на експорт зброї. У відповідь на рішення Апеляційного суду уряд Великої Британії опублікував офіційне повідомлення, у якому визнав це рішення й окреслив негайні кроки для його виконання. Це включає в себе зобов’язання не надавати Саудівській Аравії та її партнерам по коаліції жодних нових експортних ліцензій на зброю, яка може бути використана в конфлікті в Ємені — з урахуванням обмежень, наведених у рішенні.

Винищувач ВПС Саудівської Аравії Eurofighter Typhoon. У 2019 році через занепокоєння щодо ролі Саудівської Аравії у війні в Ємені британський суд заборонив подальший військовий експорт до цієї країни Перської затоки, зокрема винищувача Typhoon, який виробляє європейський консорціум, до складу якого входить Велика Британія. Зображення: Shutterstock

Корпоративна відповідальність в експорті озброєнь

Окрім країн, невід’ємними гравцями у торгівлі зброєю є приватні оборонні компанії. На відміну від держав, корпорації можна притягнути до відповідальності за причетність (complicity) до воєнних злочинів — хоча в такої кваліфікації високий юридичний поріг доведення наміру сприяти скоєнню та усвідомлення того, що такий внесок призведе до скоєння воєнного злочину. Переслідування в таких випадках можливе лише на національному рівні, оскільки Міжнародний кримінальний суд не може притягнути до відповідальності корпорації (тут ідеться не про передачу зброї від однієї держави іншій, а про купівлю іноземною державою зброї в приватної компанії). Ці корпорації виробляють, просувають і продають системи озброєнь по всьому світу; їхню діяльність часто регулює як національне, так і міжнародне законодавство. Розслідування участі корпорацій вимагає вивчення звітів компанії, митних баз даних і дослідження лобістської діяльності.

Публічні акціонерні оборонні компанії часто зобов’язані розкривати інформацію про свою діяльність, зокрема про експортні контракти й оцінки ризиків, у своїх річних звітах і документах, що подають до регуляторних органів. Такі бази даних, як OpenCorporates, Orbis і система EDGAR Комісії з цінних паперів і бірж США (SEC), можуть стати для журналіста джерелом даних про структуру компанії, її дочірні підприємства і фінансові операції.

Журналісти, які аналізують звіти оборонних компаній, мають звертати увагу й на структуру корпоративної власності, використовуючи такі інструменти, як OpenCorporates, Orbis або систему EDGAR Комісії США з цінних паперів, щоб виявити відносини між материнськими і дочірніми компаніями, офшорні структури або підставні компанії, що можуть приховувати тіньові операції. Цінні дані можна також знайти у річних звітах регуляторів і самих компаній — там публікують заяви про дотримання експортного контролю, оцінки судових ризиків та звіти про розподіл доходів по регіонах, — ці документи можуть сигналізувати про продаж зброї в чутливі регіони.

Брак прозорості — особливо щодо кінцевих користувачів, зустрічних угод або технологій подвійного призначення — сам по собі може бути показовим. Ці прогалини слід зіставляти з розслідуваннями громадських організацій та офіційними даними про ліцензування. Зіставлення корпоративної інформації з державними експортними базами даних (зокрема з даними уряду Великої Британії, щорічними звітами ЄС про експорт озброєнь або даними SIPRI), а також оголошеннями Агентства оборонного співробітництва США (DSCA) можуть допомогти встановити конкретні контракти, місця призначення та ділових партнерів.

Саме прозорість — або інколи радше її відсутність — може бути вирішальною у визначені відповідальності та етичної позиції компанії в торгівлі зброєю.

Компанії також можуть брати участь у лобістській діяльності задля впливу на політику експорту озброєнь — це ще один вид діяльності, за яким варто стежити. Журналісти-розслідувачі та «сторожові» громадські організації задокументували випадки, коли оборонні підрядники лобіювали сприятливе експортне законодавство або намагалися применшити потенційні проблеми з правами людини, пов’язані з їхньою продукцією. Розуміння цієї динаміки вкрай важливе — журналісту варто придивитися до зустрічей, що не входять до офіційного порядку денного, або зустрічей без протоколу. Більше про те, як розслідувати лобіювання, читайте в «Посібнику GIJN з розслідування лобіювання».

Побудова матеріалу

На подальшій стадії розслідування — коли вже встановили за уламками тип і походження зброї, дослідили порушення міжнародного права та простежили ланцюги постачання — журналістам варто змістити фокус уваги від збирання даних до створення послідовного та впливового наративу. Першочерговим завданням стає сторітелінг. Якими б жахливими не були факти, вони мають бути зрозумілими, показувати вплив на людей та виглядати переконливими для широкої аудиторії — громадян, чиновників, юристів.

Багато журналістів-розслідувачів починають з завідомо правдивої ситуації. Вони прив’язують історію до конкретного інциденту, у центрі якого стоїть людина: ракетний удар по школі, лікарня, перетворена на руїни або подвір’я у вирвах від вибухів. Свідчення вцілілих очевидців, списки загиблих і речові докази допомагають уявити місце події з усією чіткістю та моральною серйозністю. Чи було вбито медпрацівників? Чи загинули поранені солдати?

Описи — як правило, не дуже багатослівні, але точні — дають читачу зрозуміти важливість події, але не створюють сенсаційності. Це не просто вступ зі сценами подій, а формування етичного центру розслідування.

Далі репортери часто занурюють свою аудиторію в сенсорну реальність подій. Вони можуть описувати звуки — пронизливий свист куль над головою або гулкий розрив снаряду, — або стан повітря до та після вибуху, або запах, який залишився після нього: кордиту, їдкого пластику, випаленої землі. Вони можуть детально описати час доби — світанок, сутінки або полудень — і що робили постраждалі за мить до атаки. Готували сім’ї сніданок, чи йшли додому зі школи, чи спали у своїх ліжках… Такі персональні деталі включають не для того, щоб прикрасити, а для того, щоб показати людські життя, що стоять за статистикою.

Такі фрагменти створюють шари емпатії та контексту. Вони показують постраждалих не як безликі цифри, а як людей з власним життям, амбіціями та повсякденними справами. Репортери можуть дослідити, ким вони були — які мрії були знищені, яке майбутнє зруйноване. Студент, який сподівався стати інженером; бабуся, яка тягнула на собі родину; молода жінка, яка щойно отримала університетську стипендію. Ці моменти прагнень, тепер назавжди втрачених, формують емоційну архітектуру репортажу.

Ці подробиці з місця подій не просто декоративні, вони створюють основу для розповіді.  Вони роблять те, чого не можуть зробити дані та документи: додають репортажу людяності й ушановують пам’ять загиблих. Журналіст у розслідуванні таким чином фіксує не просто траєкторію руху зброї, а рану, яку вона залишила після себе — фізичну, емоційну та економічну.

Від місця скоєння насильства наратив іде далі вшир — географічно та інституційно. Журналісти простежують шлях зброї до її витоків: через маркування на боєприпасі до заводського цеху, експортера, політичних чи корпоративних рішень, які уможливили її подорож. Вони досліджують, як конкретна бомба потрапила в конкретну будівлю, в конкретне місто, того конкретного дня.

Саме тут дуже важливе ретельне документування. Журналісти зіставляють ліцензійні документи, бази даних експортного контролю, стенограми парламентських слухань, корпоративну звітність і відповіді на запити про публічну інформацію. Якщо зброю продали в період, коли міжнародні спостерігачі попереджали про порушення гуманітарного права, це варто підкреслити. Якщо держави-експортери нібито проводили оцінку ризиків, ці твердження варто ретельно перевірити. Якщо виробник продовжував отримувати державні контракти після достовірно відомого вчинення жорстоких злочинів, це теж слід показати в матеріалі.

У наратив ретельно вплітають правовий контекст. Журналісти часто висвітлюють події на тлі зобов’язань, викладених у таких документах, як Договір про торгівлю зброєю, Спільна позиція ЄС або національні закони про експортний контроль. Вони висвітлюють випадки, коли процедура дью-діліженс (ретельного аналізу ситуації та оцінки ризиків) не була дотримана, коли міністри зневажили попередження громадських організацій — і все одно уклали угоди. Правові рамки розглядають не як абстрактні бюрократичні інструменти, а як порушення зобов’язань, що призвело до шкоди, яку можна було відвернути.

Відповідальність не просто припускають, її активно вимагають. Журналісти зв’язуються з усіма причетними: виробниками зброї, урядовими установами та посадовими особами, і пропонують їм право на відповідь згідно з журналістськими стандартами. Їхні відповіді або відмови часто розкривають не менше, ніж оригінальні документи. Мовчання, ухиляння або заперечення розглядають як такі.

Важливо також правильно добирати слова. Технічні терміни варто вживати поменше — і давати їм пояснення там, де це необхідно. Тональність має бути виважена. Сила такого матеріалу полягає не в полеміці, а в доказах. Для того, щоб розслідування вийшло за межі сфери адвокації та вплинуло на політичні або правові зміни, воно має витримати критику — редакторську, юридичну і суспільну.

Формат також має стратегічне значення. Незалежно від того, чи це розлога стаття, мультимедійний матеріал, чи серія пов’язаних між собою звітів, спосіб подання матеріалу обирають таким чином, щоб забезпечити максимальне охоплення та зрозумілість. Візуальні інструменти — креслення зброї, супутникові знімки, анотовані ланцюжки постачання — дедалі частіше використовують для висвітлення складних механізмів заподіяння шкоди. Об’єднавши зусилля з аналітиками даних, дизайнерами або фахівцями з інтерактивних медіа можна зробити свій матеріал ще впливовішим і зрозумілішим.

Зрештою, таке розслідування — це більше, ніж просто репортаж. Це обґрунтування позиції, яка може стати основою для майбутніх судових позовів, ініціювати урядову перевірку або сформувати громадську думку. Якщо матеріал зробили ретельно, така журналістика стає інструментом притягнення до відповідальності: викриття причетності, збереження пам’яті та подолання безкарності.

Одним із яскравих прикладів, створеним за такою моделлю, є лівійське розслідування Game of Drones (2020), зроблене BBC Africa Eye та BBC Arabic Documentaries про удар безпілотника, який убив 26 беззбройних курсантів військової академії в Тріполі в січні 2020 року. У репортажі використали супутникові знімки, експертний аналіз і свідчення очевидців, щоб простежити походження безпілотника китайського виробництва Wing Loong II, яким керували Об’єднані Арабські Емірати, очевидно порушуючи ембарго ООН на постачання зброї до Лівії. Завдяки ретельній реконструкції наративу та візуальним доказам цей репортаж розкрив іноземне військове втручання та постачання зброї, що збільшують кількість жертв у лівійській війні, коли високолетальні системи озброєнь розгортають без належного нагляду і створюють руйнівні наслідки. Це зразок візуальної журналістики, яка занурює в атмосферу, а також викриває потенційні порушення міжнародного права чиновниками.

Розслідування BBC використовувало супутникові знімки та офіційні документи, щоб показати, що безпілотники китайського виробництва, які експлуатуються ОАЕ, були таємно доставлені на лівійські аеродроми всупереч санкціям ООН. Зображення: Скріншот, BBC

Висновок: журналістика як стримування влади

За своєю суттю, світова торгівля зброєю — це владні ігри. Її формують політичні альянси, корпоративні інтереси й стратегічні імперативи — часто під гаслами національної безпеки або економічної необхідності. Проте за абстрактними словами «обороноздатність» або «зростання експорту» ховається сувора людська реальність — розбомблені будинки, діти-сироти, зруйновані лікарні та воєнні злочини у всіх їхніх жахливих формах. У ці моменти наслідки політичних рішень, ухвалених у далеких корпоративних чи державницьких кабінетах, відчувають на собі цивільні особи, які не мали права голосу в цьому питанні. Журналістика існує для того, щоб подолати цю відстань.

Простежуючи шлях зброї від заводських цехів до поля бою й притягаючи до відповідальності тих, хто дозволив її застосування, репортери можуть зробити більше, ніж просто викрити правопорушення — вони можуть відновити пам’ять про втрачені або понівечені життя. У конфліктах, просякнутих пропагандою, замовчуванням або політичними еківоками, їхня робота стає формою суспільної пам’яті, документуючи факти, про які інші воліли б забути.

Практичні приклади

Хто озброює Ізраїль? — Action on Armed Violence (AOAV)

Методологія: Цей глибокий аналіз, проведений під керівництвом Ієна Овертона (автора цього розділу), дослідив військову підтримку, надану Ізраїлю такими країнами, як Великобританія, США та Німеччина, на тлі війни в Газі. У звіті ретельно проаналізовали схвалені США постачання зброї на суму понад 23 мільярди доларів після жовтня 2023 року й 10-кратне збільшення німецького експорту зброї, і підкреслили постійне постачання військової техніки, незважаючи на зростання кількості міжнародних звинувачень у воєнних злочинах. AOAV застосувала змішаний підхід, що ґрунтується на дослідженні відкритих джерел, даних про ліцензування оборонного експорту та документах, представлених у судових процесах. Команда проаналізувала дані таких спостережних організацій, зокрема CAAT та SIPRI, провела фінансовий аналіз за допомогою таких інструментів, як Yahoo Finance, щоб відстежити приватні продажі акцій керівниками компаній-виробників зброї, а також зіставила результати з офіційною звітністю компаній і повідомленнями в ЗМІ. Це засноване на даних суспільно важливе розслідування викриває не лише потоки зброї, але й фінансові стимули для виробників зброї та керівників, що наживаються на війні. Ми звернулися за коментарями до всіх згаданих компаній, але жодна з них не відповіла.

Повітряні удари, скеровані Саудівською Аравією в Ємені назвали воєнними злочинами. Багато з них відбулися за підтримки США — The Washington Post

Методологія: Це розслідування, проведене Washigton Post і групою Security Force Monitor Інституту прав людини Колумбійської школи права, показало, як підтримка США лежала в основі повітряної кампанії коаліції на чолі з Саудівською Аравією в Ємені, в результаті якої загинули тисячі цивільних. Спираючись на різні комерційні бази даних і публічно оголошені контракти, автори розслідування простежили, як підготовлені в США екіпажі, озброєні винищувачами й боєприпасами американського виробництва, здійснювали повітряні удари, які незалежні спостерігачі та експерти ООН назвали потенційними воєнними злочинами. Як зазначають у статті: «The Post і SFM проаналізували понад 3 000 загальнодоступних зображень, прес-релізів, повідомлень ЗМІ та відеоматеріалів, які вперше ідентифікували 19 ескадрилей винищувачів, що брали участь у повітряній кампанії в Ємені під керівництвом Саудівської Аравії». Потім журналісти й дослідники проаналізували контракти на технічне обслуговування. Вони виявили, що участь США тривала ще довго після офіційних заяв про те, що підтримка обмежується оборонними операціями. Цей багаторівневий підхід, що поєднує експертну верифікацію з документальним аналізом, показав тривалу співучасть уряду США в кампанії, яка відзначається потенційними порушеннями міжнародного гуманітарного права.

Washington Post пов’язала підготовку й підтримку США з повітряними ескадрильями Саудівської Аравії та інших союзників у Перській затоці, які здійснювали повітряні удари й бомбардування в Ємені. Зображення: знімок екрану, The Washington Post

Фатальний бізнес: Постачання зброї для військових М’янми — Спеціальна консультативна рада з питань М’янми (SAC-M)

Методологія: Репортаж «Фатальний бізнес» показує, як військові М’янми розробили й підтримують величезний комплекс з виробництва зброї в країні, і ставить питання про те, чи не призвело це до порушень прав людини. Матеріал поєднує розслідування з відкритих джерел, аналіз витоку документів військового бюджету М’янми, супутникових знімків, даних про імпорт/експорт, а також інтерв’ю з приблизно 30 особами, зокрема колишніми солдатами й експертами з торгівлі зброєю. SAC-M застосувала багатогранний журналістський підхід. Розслідувачі відстежували міжнародні ланцюжки постачання деталей та вивчали витоки документів, пов’язаних з військовим бюджетом. Вони використовували методи OSINT (розвідка з відкритих джерел), досліджуючи як бірманські, так і англомовні соціальні мережі. Розслідування показало, як компанії з таких країн, як Австрія, Німеччина, США, Франція, Японія, Тайвань, Індія, Китай та Сінгапур, свідомо чи несвідомо, сприяли виробництву зброї хунтою через постачання критично важливих компонентів, обладнання та програмного забезпечення.

Ключові ресурси та посилання

• Договір про торгівлю зброєю
• Bellingcat
• Сапери без кордонів
• Fenix Insight
• ForeignAssistance.gov
• Open Source Munitions Portal
• База даних SIPRI про передачу озброєнь
• Дані ліцензій на стратегічний експорт з Великої Британії
• Доповіді ООН з прав людини
• Звіти Держдепу США за розділом 655

Ієн Овертон — виконавчий директор організації Action on Armed Violence (AOAV), очолює її дослідження та адвокацію в сфері протидії насильству з застосуванням зброї по всьому світу. Раніше як журналіст BBC та ITN він робив репортажі з більш ніж двох десятків зон бойових дій і регулярно представляє дані AOAV в ООН та на інших великих форумах. Він є експертом Форуму з питань торгівлі зброєю та членом правління Центру вивчення зброї та суспільства при Веслеянському університеті, а також спів-уповноваженим у дослідженні журналу «Ланцет» про вплив насильства з використанням зброї на здоров’я людства. Овертон писав для таких видань, як Byline Times, The Guardian, LA Times та Huffington Post. Його роботи були відзначені премією Пібоді, двома нагородами Amnesty, OneWorld Media Award, Prix Circom та BAFTA Шотландія, а також увійшли до шорт-листа трьох премій Королівського телевізійного товариства та премії Асоціації іноземної преси. Він отримав ступінь доктора філософії за свої військові репортажі в Університеті Портсмута, а також має ступінь магістра філософії та магістра Кембриджського університету. Серед його книжок — Gun Baby Gun (Canongate, 2015) та The Price of Paradise (Quercus, 2019), обидві перекладені багатьма мовами.