Розповіді про війну на тлі втрат: інтерв’ю з головною редакторкою «Української правди»

Протягом багатьох років журналісти «Української правди» (УП) фокусувалися на політиці й корупції, розслідуючи справи про яхти й літаки українських олігархів. Але коли у 2022 році російські війська перетнули кордон, 90% їхньої уваги перебрали на себе новини з фронту та війна.

Розслідувачі зосередилися на висвітленні порушень прав людини. Співробітникам УП довелося залишити свої міста та села, а деяким — навіть виїхати з Києва на певний час.

«Коли почали поширюватися чутки, я зрозуміла, що нам потрібен план, — розповідає головна редакторка  Севгіль Мусаєва, згадуючи тижні перед вторгненням. — Було складно, адже ніхто не вірив, що війна дійсно наближається».

Як колишня бізнес-журналістка з Криму, який Росія анексувала у 2014 році, Севгіль Мусаєва боялася, що повномасштабна війна з Москвою — лише питання часу. «Українська правда» потребувала плану безпеки.

Перший день війни, 24 лютого 2022 року, був «довгим днем», згадувала вона, виступаючи на панелі про репортажі під час конфлікту на Trust Conference 2024 у Лондоні. Багатьох журналістів довелося переконувати поїхати хоча б на захід України задля безпеки, щоб видання могло продовжувати працювати.

За два з половиною роки більша частина команди повернулася до Києва. «Ми маємо бути разом зі своїм народом. З огляду на те, як ми працюємо, журналістам важливо працювати для своєї аудиторії. Якщо вони залишаються, ми теж маємо залишатися», — каже Мусаєва, яка працює головною редакторкою вже 10 років і була названа однією зі 100 найвпливовіших людей світу в 2022 році за версією журналу Time.

Головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва (праворуч) на панелі Trust Conference-2024 під час щорічного форуму Thomson Reuters Foundation. Фото: Thomson Reuters Foundation.

Але війна залишила відбиток. Батька одного з членів команди вбили в Бучі. На сьогодні понад десять співробітників залишили редакцію, щоб приєднатися до війська. Серед них і кореспондентка, яка висвітлювала питання екології та сільського господарства. Нещодавно вона вирішила, що «просто робити репортажі — замало».

«Одинадцять колег уже пішли на фронт, — сказала Севгіль. —  Дванадцята — Дана, їй 23 роки, й вона має глибокі знання в галузі довкілля та сільського господарства».

Севгіль зізнається, що рішення про вступ журналістки до лав ЗСУ викликає у неї, як у редакторки, змішані почуття: «Передусім я думаю, що їй 23 роки. Вона просто дівчина. Водночас, я розумію, що втрачаю журналістку, яка висвітлювала теми сільського господарства, а на навчання та розвиток журналіста йдуть роки».

Але загалом вона вважає, що має приймати рішення своєї команди й поважати кожного, хто обирає цей шлях. «Я просто мушу це прийняти, хоча це моральна дилема навіть для мене. Це екзистенційна війна для України, і кожен задає собі питання: Яка моя роль? Чи достатньо цього?» — пояснює Севгіль.

Були й жахливі втрати. У жовтні російська влада оголосила, що українська незалежна журналістка-розслідувачка Вікторія Рощина, яка співпрацювала з «Українською правдою», померла в полоні місяць тому. Їй було лише 27 років.

Рощина зробила собі ім’я на тому, що їздила на окуповані українські території — туди, куди мало хто наважувався їздити, за словами Мусаєвої: «Це небезпечно, і доступу туди практично немає».

«Смерть Вікторії Рощиної — велика втрата для українського медіасередовища. У мене немає слів, щоб це описати, — каже Мусаєва. — Вона завжди пам’ятала про свою місію. Вікторія була єдиною, хто висвітлював проблеми людей із [окупованих] Бердянська й Маріуполя. Це трагедія для українських журналістів».

Рощина писала про все — від приватних військових формувань до таборів, куди Росія примусово переміщувала українських дітей. Вона брала інтерв’ю у працівників атомної станції, яку захопили російські війська на початку війни. Перед своєю останньою поїздкою вона запитувала Мусаєву, чи цікавлять її матеріали про життя під російською окупацією на сході України, про людей, яких судять проросійські органи влади, історії тих, хто потрапив у полон.

«Я думаю, вона хотіла зосередитися переважно на порушеннях прав людини з боку Росії на окупованих територіях — табори, в’язниці й те, як українці виживають у цих умовах, — розповідає Мусаєва GIJN. — Вона ризикувала своїм життям. Важко говорити про неї у минулому часі».

Рощина зникла 3 серпня 2023 року, за даними «Репортерів без кордонів». Вона померла у російському полоні 19 вересня 2024 року, повідомляє Міністерство оборони Росії у листі, який отримала родина Рощиної.

Журналістка «Української правди» Вікторія Рощина зникла безвісти у серпні 2023 року. Російська влада сповістила рідних, що вона померла в ув’язненні у вересні 2024 року. Зображення: скриншот, «Репортери без кордонів».

«Російська влада так і не надала жодної інформації про її затримання, попри численні запити з боку родини, української влади та «Репортерів без кордонів» (RSF), — заявила голова відділу Східної Європи та Центральної Азії RSF Жанна Кавельє, коли стало відомо про смерть Рощиної. — Вони мають пролити світло на всі обставини, що супроводжували її затримання та загибель».

Ще до інформації про смерть Рощиної, до «Української правди» доходили чутки, що журналістку можуть включити до списку на обмін полоненими.

«Я мріяла про її звільнення. 13 вересня мої джерела, залучені до перемовин, пообіцяли, що того дня її випустять. Але цього не сталося, — розповідає Мусаєва GIJN. — Ми почали розуміти, що щось могло трапитися. Через місяць її батько отримав листа, і це розбило серце. Її майже звільнили з полону, але вона померла».

Все, що наразі відомо, — це те, що вона оголошувала голодування. Вони [перемовники] вважають, що за рік ув’язнення в неї була лише одна розмова з батьком, і він просив її почати їсти.

«Ми ще ведемо своє розслідування, намагаємося з’ясувати, що сталося, але це важко, бо у нас немає доступу до цих територій і нам не повернули її тіло. Росія всіляко цьому перешкоджає, — каже Мусаєва. — У нас була можливість поспілкуватися з жінкою, яка була ув’язнена разом із Рощиною. Вона розповіла, що умови утримання були жахливими, не вистачало їжі. Вікторії не надавали належної медичної допомоги».

Мусаєва каже, що як редакторка завжди оцінює ризики для безпеки співробітників і фрилансерів, які, за її словами, «завжди є мішенню для російських військових». Перш ніж відправити когось у «гарячу» точку, редакція звертається до місцевих джерел і ЗСУ, щоб перевірити, чи безпечно там, і відкладає поїздки, якщо це досі небезпечно.

«Безпека — це складно, — пояснює Мусаєва. — Коли мої журналісти вирушають на передову, я, звісно, запитую у своїх джерел і ЗСУ, чи безпечно там зараз. Якщо ні, я кажу, що можна поїхати через два-три дні, бо поки що це небезпечно».

Рощину затримували й раніше — вона навіть розповідала про це в інтерв’ю 2022 року, де сказала: «Ми втрачаємо наші території, і я хочу задокументувати ці злочини… Я також хочу розповісти максимально чітко, як окупанти використовують наші території, що з ними відбувається й наскільки вони є для них важливими. Це — історія».

Як її редакторка, Мусаєва зазначає, що Рощина прагнула, щоб про людей зі сходу України не забули, але водночас її було важко втримати.

«Ми просили її не ризикувати своїм життям, — каже Мусаєва. — Вона вирішила поїхати на фронт ще раз. Я багато разів просила не робити цього, але вона відповіла, що це її покликання. Адже ніхто з України, крім неї, не описував життя людей на окупованих територіях».

Розслідувальний відділ «Української правди» все ще працює, хоча й зазнав втрат. Їхній єдиний журналіст-розслідувач Михайло Ткач, який приєднався до команди у 2021 році, продовжує робити репортажі, його підтримують редактор і відеожурналісти.

«Він переважно зосереджений на антикорупційних питаннях, — пояснює Мусаєва, додаючи, що його останні матеріали розкривають зловживання при закупівлі зброї та держзамовленнях. — Якщо говорити про Михайла, то він один із найвідоміших журналістів-розслідувачів країни. Це єдина людина у відділі, яка займається розслідуваннями. Він дуже продуктивний».

Севгіль Мусаєва каже, що хотіла б найняти чи підготувати більше журналістів-розслідувачів, щоб їхня редакція зосередилася на воєнних злочинах. І хоча набирати співробітників важко, вона переконана у важливості роботи, яку вони виконують, висвітлюючи конфлікт та розслідуючи події в Україні.

«Це важко. Я не раз чула від різних людей: «Ви — наш останній шанс бути почутими, щоб нашу історію почули». Це завжди важливо. Коли люди губляться або зникають, журналісти — це ті, хто розслідує, хто може допомогти їм бути почутими й зрозумілими, — каже Мусаєва. — Це дає надію».

Лора Діксон — асистентка редактора GIJN та незалежна журналістка з Великобританії. Вона вела репортажі з Колумбії, США та Мексики, а її роботи публікувалися у Times, Washington Post та Atlantic. Вона була стипендіаткою Міжнародного фонду жінок у ЗМІ та Пулітцерівського центру висвітлення криз.