Розслідувати й вижити: Як молоді українські журналісти працювали під час найсуворішої воєнної зими

Для українських журналістів-розслідувачів четвертий рік повномасштабної війни був найпохмурішим.

Усе почалося з удару з-за кордону: на початку 2025 року Дональд Трамп ліквідував американські агентства зовнішньої допомоги. Одне з основних джерел фінансування журналістики фактично зникло за одну ніч.

Рік закінчився в холоді й темряві: постійні російські бомбардування зруйнували енергетичну інфраструктуру України, залишивши мільйони людей без тепла й світла під час однієї з найсуворіших зим за багато років. Навіть найпростіші щоденні справи стали випробуванням.

Попри це, українські журналісти продовжують публікувати розслідування, які впливають на місцеву владу й привертають міжнародну увагу.

Більшість журналістів в Україні — жінки, і майже всі вони молоді. Вони піклуються про маленьких дітей і непокояться за чоловіків на фронті, утім, продовжують розробляти джерела, працювати з витоками документів і аналізувати дані.

«В Україні зараз усім бракує сил, — каже Анна Бабінець, головна редакторка команди «Слідство.Інфо», давнього партнера OCCRP. — Але ми журналісти, тож можемо боротися. Іноді сили з’являються завдяки новим викриттям».

Ще до того, як країну скували морози, українські редакції зіткнулися з неймовірними труднощами. Бабінець втратила понад п’яту частину своєї команди, коли її колег-чоловіків мобілізували на фронт. «Ми чекатимемо їх після війни», — каже вона.

Після того як журналісти проєкту «Схеми» (розслідувальна програма української служби «Радіо Свобода») викрили російську операцію з вербування українських підлітків для диверсій, країною прокотилася хвиля погроз про мінування — у повідомленнях вказували імена журналістів.

Анна Бабінець під час виступу на Міжнародному журналістському фестивалі в Перуджі 2025 року. Фото: Riccardo Urli / IJF.

Окреме випробування — це бомбардування, що відбуваються майже щоночі. (Як показує нещодавнє розслідування, в якому брали участь The Kyiv Independent, російські дрони-камікадзе масово виробляють із використанням європейських деталей). Для багатьох українців місяці повітряних тривог, вибухів і сигналів відбою стали своєрідним фоновим шумом — він заважає спати, але вже не змушує щоразу бігти в укриття. Координаторці OCCRP в Україні Олені Логіновій, досвідченій журналістці-розслідувачці, пощастило менше: вона жила поруч із промисловим об’єктом у Шевченківському районі Києва. Одного літнього ранку 2024 року неподалік вибухнула серія російських ракет.

«Я якраз писала в кілька робочих чатів, і тут — приліт, — згадує вона. — Коли падає одна ракета, думаєш: окей, я жива — і далі займаєшся своєю справою. Але потім дуже швидко прилітає друга, і ти вже відчуваєш: так, моєму тілу це не подобається. А потім — ще п’ять ракет одна за одною».

Після цього відчуття безпеки геть зникло — Логінова більше не могла спати вдома. Ніч за ніччю вона марно намагалася заснути на підземному паркінгу, який слугував укриттям. Зрештою, вона зробила єдине, що допомогло, — поїхала з міста в село.

Ті, хто залишився в Києві, відчули, як щоденна боротьба за виживання без сну, світла й опалення висмоктує сили та виснажує мозок. Раніше електроенергію вже обмежували — зазвичай за чітким графіком. Але цієї зими, коли російські атаки посилилися, ремонтні бригади не встигали відновлювати пошкоджені об’єкти, тож відключення стали непередбачуваними й майже безперервними.

«У моїй квартирі електрика є лише півтори години на день, — каже Яніна Корнієнко, журналістка «Слідства.Інфо». — Цього навіть не вистачає, щоб зарядити телефон і павербанки… Але я б не сказала, що відключення світла — найгірше. Набагато гірше — коли немає опалення».

«Ти йдеш у холодне укриття, бо хочеш вижити. Після ночі без сну прокидаєшся — і не можеш зварити гарячої кави… Не можеш прийняти гарячий душ. Тож просто йдеш на роботу такою, яка є», — каже вона.

Яніна Корнієнко — журналістка «Слідства.Інфо». Фото з особистого архіву Яніни.

В офісі The Kyiv Independent — англомовної редакції, заснованої незадовго до вторгнення, — температура опускалася до 8 градусів Цельсія.

«Удома працювати неможливо — там ще гірше. Тут принаймні є генератор і стабільніший інтернет, — каже Євгенія Моторевська, очільниця відділу розслідувань воєнних злочинів у виданні The Kyiv Independent. — Але в офісі дуже холодно… приходиш — і перші кілька годин просто намагаєшся зігрітися, обговорюєш нічні обстріли, і лише потім поступово вдається взятися до роботи».

Після кількох російських ударів по її центральному району Моторевська також виїхала з Києва й тепер щодня їздить на роботу з передмістя. Іншим узагалі складно дістатися до офісу. Бабінець зі «Слідства.Інфо» розповідає про колегу з двома маленькими дітьми, яка живе на 24-му поверсі багатоповерхівки. «Коли немає електрики, ліфти не працюють. І води немає, бо не працюють насоси. Спуститися з дітьми вниз майже неможливо. Для неї це справді дуже, дуже важко».

Ці постійні труднощі настільки втомлюють психіку, що зосередитися на чомусь стає майже неможливо.

«Рівень концентрації уваги зовсім інший, — каже Моторевська. — Я бачу цю проблему в нашій команді, у всьому виданні — величезне виснаження».

На тлі цього безперервного тиску навіть незначне полегшення стає перемогою. Під час відеодзвінка з редакції Валерія Єгошина, журналістка-розслідувачка проєкту «Схеми» з іронією зауважила, що «чекає на “Орєшнік”» — новітній тип російської балістичної ракети з кількома бойовими частинами. Але попри загрозу того ранку вона все одно була щаслива, тому що змогла помити голову. «Це вимагало певних зусиль», — сказала вона.

Журналісти винаходять різні способи зігрітися: Корнієнко розповідає, як спала в лижварських штанах, а її колеги навіть ставили намети у своїх квартирах на ліжку. Єгошина каже, що гріє цеглину на газовій плиті у своїй квартирі. «ChatGPT сказав би, що так робити не можна, — жартує вона. — Але я думаю, що жити в квартирі, де дев’ять градусів, ще небезпечніше».

Багато журналістів кажуть, що знаходять підтримку в солідарності: вони пишуть одне одному повідомлення пізно вночі в очікуванні чергових російських ракетних ударів. Хтось приймає антидепресанти, інші дисципліновано відвідують сеанси терапії.

Єгошина згадує перший випадок за час війни, коли не змогла вийти на роботу. «Я й без того була в кепському настрої через відключення світла», — каже вона. Того дня журналістка переглядала гігабайти даних із телефону російського генерала. Їй, уже не вперше, довелося розглядати фотографії мертвих понівечених тіл та інші жахіття. Але потім вона натрапила на відео, де російські солдати катують мишу.

«Вони її розіп’яли. Сміялися, пропонували їй сигарети й “допитували”, питаючи: де твої товариші», — каже вона. — Я побачила це відео — і мене це зламало. Я почала плакати, мабуть, уперше за рік. І написала редакторам: завтра я не зможу працювати. Просто не зможу. Вони питають: чому? А я така… ситуація з мишею».

Щоб не збожеволіти, каже Єгошина, їй потрібно працювати — і цю думку поділяють інші. У результаті з’являється багато розслідувань, які стануть важливою частиною історичного свідчення про цю війну. Нещодавно Єгошина опублікувала розслідування на основі листування російського генерала — у ньому є моторошні жарти та докази потенційних воєнних злочинів.

Нове покоління

Попри всі труднощі, у професію приходить нове покоління журналістів. «Я справді дуже рада, що у нас з’являється так багато нових журналістів — молодих, — каже Логінова. — Вони могли б обрати щось інше. Але обирають цю професію. Мабуть, відчувають, що це справді важливо».

Серед цих молодих журналістів — Максим Дудченко, репортер KibOrg — децентралізованої групи активістів і журналістів, що об’єдналися після вторгнення 2022 року. Він живе в Харкові, за кілька десятків кілометрів від лінії фронту. Проте останніми місяцями місто зазнало менше ударів, ніж Київ, і, за словами Максима, життя тут «набагато легше», ніж у столиці. «У нас навіть щойно запустили 5G», — каже він.

Утім, у його будинку в центрі зникло опалення після того, як сусідню теплопідстанцію «розтрощили вщент». Коли почалися перебої зі світлом, Дудченко переїхав до матері на околицю міста.

«Під час тривалих відключень електроенергії нам доводилося вечеряти й працювати при світлі ноутбука», — коментує фото Максим Дудченко.

За словами Дудченка, його команда іноді почувається деморалізованою — як і решта українців, вони скаржаться на проблеми зі світлом та інтернетом. Але водночас вони просуваються вперед. Спершу вони працювали як волонтери, але торік зареєстрували свою організацію й отримали кілька грантів, зокрема від OCCRP.

Дудченко, який щойно здобув ступінь магістра, тепер працює в KibOrg на повну ставку. «Мені подобаються розслідування, — каже він, — бо це той жанр, де справді можна щось змінити».

Ще одне, навіть молодше ЗМІ — Dnipro.media, яке з’явилося 2024 року. Лінія фронту не так близько до Дніпра, як до Харкова, але вона поступово наближається.

Співзасновниця Dnipro.media Анна Матвієнко розповідає, що вирішила відкласти переїзд за кордон і заснувати ЗМІ після того, як її чоловік приєднався до Збройних сил України: «Я зрозуміла, що хочу залишитися тут і зробити щось для своєї країни».

Пристрасть Матвієнко — відстежувати бюджетні витрати її міста, які, за її словами, є другими за обсягами в Україні. Після Революції гідності 2014 року завдяки реформі децентралізації більше доходів залишаються у містах. Але, як каже Матвієнко, лише невелику частину бюджету Дніпра спрямовують на підтримку Збройних сил. Саме через це вона спершу прийшла до активізму, а згодом — до журналістики.

Розслідування — лише частина роботи Dnipro.media. «Людей цікавить не тільки викривальна журналістика, бо часто вони не розуміють базових речей, — каже Анна Матвієнко. — Наша місія — делікатно їх навчати — через пояснювальні матеріали, допоміжну журналістику або навіть ностальгійні історії — і руйнувати стереотипи про Дніпро.

Для Матвієнко припинення підтримки США стало сильним ударом.

Валерія Єгошина, журналістка-розслідувачка програми «Схеми» (Радіо Свобода). Фото з особистого архіву Валерії.

«Ми втратили всі гроші й вісім місяців працювали безкоштовно», — каже вона. У якийсь момент вона з колегами поставила собі кінцевий термін: якщо до літа не знайдуть заміну цій підтримці, доведеться закрити ЗМІ. Зрештою, вони змогли втриматися завдяки кільком іншим грантам, зокрема від OCCRP.

Журналістика її редакції вже викликає в посадовців спротив. «Ми стаємо дедалі помітнішими для місцевої влади», — каже вона, згадуючи випадок, коли один місцевий чиновник дав їй ляпаса.

Розслідування корупції не припинилися, навіть попри зрозумілу зосередженість журналістів на російській жорстокості — «Наш обов’язок — розслідувати воєнні злочини, намагатися дати шанс на справедливість тим, хто страждає», — каже Єгошина.

«Ми розуміємо, що обидва напрями [розслідування воєнних злочинів і розслідування корупції] надважливі для перемоги у війні, — переконана Бабінець. — Це дуже складно, бо ми — демократична країна, яка воює з авторитарною. У демократичній країні ми маємо відверто говорити про те, що відбувається… Саме за це ми й боремося».

Цей матеріал уперше опублікували на сайті OCCRP. Ми передрукували й переклали цей матеріал з їхнього дозволу. Оригінал англійською можна знайти тут.

Ілля Лозовський — штатний автор і старший редактор OCCRP. Працює в Амстердамі, пише про взаємозв’язок корупції та демократії й висвітлює події в Росії, Україні, Центральній Азії та на Кавказі. До приєднання до OCCRP він редагував і писав для розділу Democracy Lab журналу Foreign Policy у Вашингтоні. Його тексти також публікували у Foreign Policy, The Washington Post, The Atlantic, Haaretz та інших виданнях.