Як українські журналісти розслідують воєнні злочини на окупованих територіях

«Я прийду й вистрілю тобі в голову н…й, якщо ти ще раз подзвониш комусь із моєї бригади або моїм хлопцям».

Такі провокаційні погрози російський військовий Станіслав Шматов адресував українській журналістці Валерії Єгошиній. У цій же телефонній розмові він зізнався, що обстрілював будинки мирних мешканців в окупованому селі на сході України. Російські військові не вперше вдавалися до подібних залякувань, коли Єгошина зверталася до них по коментарі як українська журналістка.

Не маючи доступу до окупованих територій, українські редакції змушені винаходити нові нестандартні тактики для репортажів про війну: OSINT, супутникові знімки, перехоплені розмови, дані від українських правоохоронців, свідчення очевидців і роботу на місцях подій після деокупації, щоб документувати воєнні злочини й збирати докупи цілісні історії з окремих фрагментів інформації.

Українська журналістка Вікторія Рощина загинула під час спроби розслідувати порушення прав людини на окупованих російською армією територіях. Вікторія померла у 2024 році після тортур у російській в’язниці.

На 14-й Глобальній конференції журналістів-розслідувачів у Малайзії українські журналісти-розслідувачі з програми «Схеми» (української служби «Радіо Свобода»), «Суспільного» та The Kyiv Independent поділилися своїм досвідом розслідування воєнних злочинів на окупованих територіях.

Відстеження злочинів солдата Шматова

Поштовхом до початку розслідування злочинів російського солдата Станіслава Шматова в Україні став аудіозапис телефонної розмови, перехопленої Службою безпеки України. У ній військовий хизувався обстрілами житлових будинків, катуванням полонених і мародерством. «Схеми» поставили собі за мету визначити, де саме він воював, і які підрозділи діяли в цій місцевості.

Журналістка-розслідувачка програми «Схеми» Валерія Єгошина виступає на GIJC25. Світлина: Самсул Саїд, Alt Studio для GIJN.

Команда поєднала у своєму розслідуванні різні методи:

• SIGINT (розвідка сигналів). Аналіз телефонного трафіку показав: військовий майже 70 разів дзвонив своєму батькові. Зв’язок із базовими станціями мобільних операторів дозволив встановити маршрут руху бригади.
• GEOINT (геопросторова розвідка). З телефонної розмови журналісти отримали опис населеного пункту: «велике село», залізниця, що його перетинає, ліс, водойма та близько 15 одиниць важкої техніки. Ці деталі допомогли звузити пошук до Борівської громади в Харківській області.
• Інтерв’ю з місцевими жителями. Журналісти попросили голову Борівської селищної ради  порівняти ці описи з фактичною картою громади. Це допомогло ідентифікувати село Піски-Радьківські з майже 100% впевненістю. Наприкінці розслідування автори зателефонували Шматову, який підтвердив, що катував в’язнів.
• Супутникові знімки. Фотографії з місця подій підтвердили характер руйнувань, описаних солдатом: обстріл цивільних будівель, артилерійський вогонь по селу, руйнування будинків уздовж деяких вулиць.
• Робота на місці після деокупації. Журналісти намагалися якомога швидше приїхати на місце подій після звільнення українських територій, щоб зібрати докази та поговорити з місцевими мешканцями.

Журналіст відділу розслідування воєнних злочинів The Kyiv Independent Данило Мокрик на GIJC25. Світлина: Самсул Саїд, Alt Studio для GIJN.

Відтворення цілісної картини з фрагментів

У документальному фільмі «Тіні на лівому березі» The Kyiv Independent розповідає історію катівні для українських цивільних, яку росіяни облаштували в селі Горностаївка на Херсонщині.

Українські журналісти та слідчі органи отримують багато повідомлень про те, що відбувається на окупованих територіях, але це лише окремі фрагменти, ніби оповиті темрявою. Ті, хто залишається в окупації, бояться говорити через смертельні загрози. Ті, кому вдалося виїхати, досі переживають за своїх родичів, які залишилися в окупації — росіяни вбивають українців навіть за найменші прояви патріотизму. Що допомагає пролити світло на порушення прав людини:

• Співпраця з командами, які документують воєнні злочини. Щоб дослідити масштаби терору на окупованих територіях і знайти свідків, журналіст Данило Мокрик приєднався до команди Truth Hounds, яка займається документуванням воєнних злочинів. Він поїхав з ними на південь України, до центру для біженців, куди прибували люди з окупованих територій.
• Інтерв’ю з перших вуст. Автору вдалося знайти родичів людей, яких катували в Горностаївці. Вони погодилися розповісти, як росіяни вбивали їхніх близьких, погрожували зґвалтувати та забрати їхніх дітей. Деяких свідків довелося анонімізувати: журналісти приховали їхні обличчя й змінили голоси за допомогою інструментів штучного інтелекту. Люди боялися говорити відкрито, бо їхні родичі досі залишалися в небезпеці. Знімальна група опитувала свідків, щоб ідентифікувати росіян, які катували українців на окупованих територіях. Це було складно, адже російські військові носили маски та використовували позивні замість імен.
• Російські джерела та OSINT. Журналісти знайшли зачіпки в російському Telegram-каналі та на російському телебаченні, де згадували імена офіцерів окупаційної поліції. Потім журналісти використали свідчення українців та методи OSINT, щоб дослідити діяльність цих людей на окупованих українських територіях.
• Дзвінки під прикриттям. Мокрик зв’язався з російським військовим, про якого розповіли жертви, від імені вигаданої ветеранської організації, буцімто пропонуючи йому підтримку. Військовий повірив і розповів, що його знущання з цивільних залишилися непокараними.

Під час цієї сесії колеги з інших країн запитали українських журналістів, чи можуть вони залишатися незалежними, якщо отримують інформацію від Служби безпеки України. Валерія Єгошина та Данило Мокрик пояснили: отримана ними інформація допомагає викривати воєнні злочини. Вони також зазначили, що використання урядових інститутів як джерела не заважає журналістам критикувати правоохоронні органи в інших своїх розслідуваннях.

«Гроші пахнуть, інформація — ні», — відповів Мокрик на запитання, чи етично обманювати російських військових, телефонуючи їм під прикриттям, і в такий спосіб отримувати від них інформацію. — Якщо я зателефоную йому, представлюся українським журналістом, який розслідує воєнні злочини, і попрошу про коментар, найкраще, що я почую, — “Йди н…й”. Але ж мені потрібна інформація».

Редакторка відділу розслідувань «Суспільного» Алла Садовник. Фото: Самсул Саїд, Alt Studio для GIJN.

Захист джерел

Методи розслідування подій на окупованих територіях, які використовує «Суспільне», за словами редакторки відділу розслідувань Алли Садовник, можна коротко описати так:

• Пошук надійних джерел на окупованих територіях через особисті контакти, щоб знайти людей, яким можна довіряти.
• Захист джерел. Журналісти, які спілкуються з людьми на окупованих територіях, використовують анонімні акаунти в різних месенджерах, різні телефонні номери та регулярно видаляють повідомлення. Свідки воєнних злочинів ризикують своїм життям, розповідаючи про те, що вони бачили або пережили.
• Ілюстрації замість фотографій. Історію жінки з окупованих територій, якій російська влада погрожувала забрати дітей, якщо вона не віддасть їх до російської школи, розповіли за допомогою ілюстрацій. Журналісти намагалися дізнатися про неї якомога більше і поділилися зібраною інформацією лише в редакції задля перевірки свідчень. Потім у публікації вони анонімізували свідку.
• Відео з обох боків лінії фронту. Журналісти проаналізували відео, зняті українськими та російськими військовими, щоб розслідувати напад російських дронів на цивільних. Журналісти кадр за кадром порівняли ландшафт, розташування будинків і доріг, напрямки руху людей і техніки. Завдяки цьому їм вдалося встановити обставини злочину.
• OSINT і татуювання. Особу російського військового, який примушував цивільних до рабської праці, вдалося встановити за татуюванням. Журналісти знайшли його світлину на сайті знайомств.

Збір доказів

«Наші розслідування схожі на полювання за тінями в темряві», — підсумував Мокрик. Він також додав, що реальний масштаб російських злодіянь в Україні стане зрозумілим лише після деокупації територій і повернення туди українських слідчих та незалежних журналістів: «Журналістські розслідування воєнних злочинів на окупованих територіях нині надзвичайно важливі для інформування аудиторії, а також для формування бази даних із документальними доказами, які в майбутньому знадобляться слідчим, прокурорам і міжнародним судам».

Примітка редактора: член ради директорів GIJN і модератор цієї сесії Олег Хоменок доповнив цей матеріал даними, контекстом і долучився до його редагування.

Інна Гадзинська — українська журналістка з майже 20-річним досвідом роботи в друкованих та онлайн-медіа. Більше 8 років вона працювала медіа-тренером, проводячи тренінги зі сторітеллінгу та редакційного робочого процесу. З 2019 року працює редактором в українській дата-агенції Texty.org.ua. Гадзинська була серед номінантів на премію European Press Prize за інновації в 2024 році та серед переможців українського національного конкурсу «Честь професії» у 2023 році. Гадзинська також працювала заступницею регіонального редактора GIJN у 2019 році.